Розділ 16. Самий головний бунтівник

Вранці я прокинулася дуже рано і поки всі спали, вирішила приготувати Ієну персональний сніданок. Ну, заразом і собі. Ми купили в поселенні кілька десятків яєць (переносити їх доводилося у спеціальному щільному контейнері з м'якою підкладкою, щоб не розбилися), тому вибір упав на омлет. Приготувавши сніданок, я, сподіваючись залишитись непоміченою, попрямувала до кімнати Ієна. Мені пощастило, що всі ще спали і не побачили мого ранкового візиту.

Постукавши, я почула цілком бадьоре «увійдіть» і відчинила двері до кімнати. Ієн лежав у ліжку та читав книгу. Я була рада, що не розбудила його.

— Як щодо сніданку в ліжко, Ієне? — я посміхнулась.

— Не такий я й хворий, щоб снідати в ліжку, докторе Еміліє, — Ієн усміхнувся мені у відповідь. — Але коли вже ти принесла, то давай.

Я поставила піднос на тумбочку поруч із ліжком Ієна і, взявши стілець, присіла поряд зі своєю тарілкою.

— Поговорити треба, — я вирішила не відкладати питання надовго.

— Я навіть знаю про що, — губи Ієна розтягнулися в широкій посмішці. Він відклав книгу і, трохи морщачись, підвівся і потягнувся за своєю тарілкою.

— Болить? — я кивнула на поранене плече.

— Так, трохи. Не хочу витрачувати на себе знеболювальне. Скоро пройде.

Кілька хвилин ми мовчки жували омлет, а потім я все ж таки сказала те, про що думала всю ніч і ранок.

— Я повинна піти, — мені дуже не хотілося йти, але я знала, що завжди зможу знайти Ієна тут.

— Послухай, Міллі, не дуркуй. Ми теж сім'я, пам'ятаєш?.. — почав Ієн, але я його перебила.

— Я знаю, де бабуся та сестра. Я мушу їх побачити! Я ж повернусь потім. Я не кидаю бунтівників, просто хочу побачитися з рідними.

Ієн зітхнув і похитав головою, навіть їсти перестав.

— Як же з тобою складно, крихітко! Вислухай мене, будь ласка, і не перебивай.

— Добре, кажи.

— Я отримав важливе завдання на базі і хочу взяти тебе із собою. Це місія для двох. Ми проникнемо в місто прогресистів, попрацюємо там під прикриттям. Ми знайшли важливу інформацію про ілюзію, її розробку в тій лабораторії і нам потрібно з'ясувати більше. У Форт-Стоуні, місті прогресистів, ми зможемо отримати необхідну інформацію. Там є людина, яка готова з нами співпрацювати. Справа в тому, що не всі вчені прогресистів поділяють їхні радикальні ідеї. Багато хто з них підтримує простих людей. І це дає надію. Поселення, в якому, ймовірно, знаходиться твоя бабуся і сестра, Пойнт-Хейвен, якраз на шляху до міста, зовсім поряд. Деякі його мешканці жартома називають своє поселення Форт-Хейвен, наслідуючи манеру прогресистів додавати слово Форт до своїх міст. Якщо твоя душа, що так метушиться, зачекає хоча б тиждень, ми підемо туди разом. Я навіть дам тобі кілька днів поспілкуватись із рідними. Але ти повинна почекати, поки моя рука не прийде до ладу, і я не підготую все необхідне для місії.

— Але я могла б сходити в Пойнт-Хейвен сама, поки ти все готуєш. За тиждень якраз сходила б туди і повернулася, — я не розуміла, чому мені треба сидіти й чекати, коли можна було діяти.

— Ні! — Ієн, забувшись, у гніві стукнув хворою рукою по тумбочці і грубо вилаявся від болю. — Чорт, Міллі, ти можеш хоч трохи думати головою, а не серцем?

— Ні, — я похитала головою, ледве стримуючи усмішку. Ієн виглядав кумедно, коли сердився.

— Дорога в Пойнт-Хейвен довга і небезпечна, я не пущу тебе туди одну. Все, крапка! Не обговорюється.

— Ти мені не командир! — мої губи кривилися в посмішці.

— Вона ще сміється! — Ієн обурено насупився.

— Я можу взяти когось із наших із собою, — я вперлася з принципу. Мені було цікаво, які ще докази він приведе, щоб мене затримати.

— Ні, ти підеш туди зі мною.

— Чому?

— Бо я так хочу!

— А чому ти так хочеш?

— То-му що! — Ієн сказав повільно, по складах і раптом несподівано для мене розсміявся. — Ти просто щось із чимось, крихітко! Зрозумій, немає сенсу йти просто так туди, куди можна потрапити по дорозі в інше місце. Все, наберись терпіння. Півроку чекала, ще тиждень якось почекаєш. Дякую за сніданок, йди мий посуд.

Я хотіла обуритися, але тільки засміялася. Все-таки Ієн говорив діло: було нерозумно ось так поспішати в Пойнт-Хейвен стрімголов. Я встигну.

Весь наступний тиждень я божеволіла від нетерпіння. Ієн не відпускав мене навіть по роботах постріляти, побоюючись випадкового поранення. Воно б затримало нас ще на тиждень-другий удома. Все, що мені залишалося, — практикуватися в готуванні. У бібліотеці нашого будинку знайшлося багато кулінарних книг і я балувала родину новими рецептами. Я навчилася пекти кілька видів хліба, від чого всі були в захваті. У наш час не можна просто вийти в сусідній магазин за хлібом — або заготовляй сухарі, або випікай самостійно, або приходь поїсти до поселення. Мені був до душі другий шлях. Я завжди любила кулінарію і приготування скрашувало очікування, але ненабагато. Мені хотілося вирушити в поселення раніше, але Арт затримав нас трохи довше, ніж ми планували. Він відпустив Ієна лише через півтора тижні.

Ми завантажили рюкзаки по мінімуму — тільки найнеобхідніші речі, щоб йти швидше. Ієн сказав, що їжу ми зможемо купити в поселеннях, а ще нам видадуть запаси на базі бунтівників. Виявилося, що ми маємо зайти на базу за якимись речами для місії. Я була рада тому, що, нарешті, відвідаю святая святих бунтівників. Ми йшли знайомою дорогою на Віллоуроад — база знаходилася на північному сході від поселення. У Віллоуроаді ми зупинилися тільки на нічліг і одразу пішли далі. Рано-вранці ми вийшли на ґрунтову дорогу в бік лісу і надвечір уже опинилися серед старих колючих сосен і стародавніх дубів. Я встигла забути, який приємний солодкуватий аромат витає в дубових лісах. За ці півроку я часто проходила повз ліси, але прогулятися ними не ризикувала — там могли бути тварини, що мутували. Ми пройшли трохи вглиб лісу, доки не натрапили на скелю, в яку були вмонтовані захисні двері. Вона була дуже схожа на двері зі сховищ, тільки була не в стіні, а в скелі. Ієн ввів щось на панелі доступу і дзвінкий жіночий голос промовив «назвіть своє ім'я».