Розділ 17. Трохи щастя серед Руїн

На шляху до Пойнт-Хейвена нас чекали дві ночівлі. У першу ніч нам не пощастило і довелося спати по черзі практично просто неба, зате на другу ніч ми знайшли невеликий затишний будиночок з робочим водопроводом і деякими запасами їжі в коморі. На кухонній шафці була прибита цвяхом записка на шматку картону «Будинок вільний, беріть, що хочете. Вдалого дня!"

— Що це? — я кивнула на записку.

— Так заведено серед тих, хто живе невеликими групами, по дві-три людини. Коли люди йдуть з дому по запаси, то залишають записку, що повернуться. Коли залишають житло назавжди, то повідомляють, що будинок вільний. Люди вигадали таку систему, щоб не красти один у одного. Якщо будинок зайнятий, але господаря немає, то можна переночувати, запаси ж брати не можна.

— І що, люди дотримуються цих правил? — мені було дивно, що люди дотримуються правил за відсутності покарань за їхнє невиконання.

— Так. Адже ми всі в одному човні. Розумієш, Міллз, ми б перестали бути людьми, якби грабували одне в одного. Такі правила не дають нам здичавіти. Щоправда, рейдери їх не дотримуються, але на те вони й рейдери. Вони злочинці, дикуни, а ми — ні.

Ми з радістю скинули з плечей важкі після візиту в бункер бунтівників рюкзаки і освіжилися в холодному душі. Краще холодний, ніж ніякий. З вечерею ми вирішили не морочитися, відкрили пару банок консервів з тих, що знайшли в коморі, і залили окропом вермішель швидкого приготування. На десерт у нас були слабоалкогольні коктейлі з бляшанок, які теж знайшлися в коморі. Це були сучасні напої з міст прогресистів, які ті іноді залишали в магазинах. Чи щоб побалувати нас, чи щоб ми спилися.

— Я таке добро не залишив би! — Ієн узяв одну з банок і влаштувався зручніше у кріслі.

— Можливо, попереднім мешканцям не подобався такий алкоголь, а може, вони зовсім не п'ють, — я розташувалася навпроти Ієна на дивані, який, до речі, був єдиним місцем для сну в будинку. Але я вирішила поки що про це не думати.

— У цьому світі всі п'ють, крихітко. Може, деякі прогресисти не п'ють і в поселеннях ще якісь рідкісні люди. І діти, звісно ж. Загалом, люди, що живуть серед Руїн не можуть не пити. Наше життя не сприяє тверезості.

У чомусь він мав рацію. Адже я ніколи багато не пила в ілюзії, навіть при тому, що у мене були психологічні проблеми. Зрідка розслаблялася вином чи коктейлями, як ці, але ніколи не напивалася. У справжньому світі все було по-іншому. Алкоголь був однією з небагатьох розваг і найдоступнішим антидепресантом. Хоча частіше працював з точністю до навпаки і кидав у ще більшу депресію зрештою. Але так вже людина влаштована — їй треба забутись сьогодні, а що буде завтра — гори вогнем. Мені не подобалося те, що я багато п'ю, що навколо мене теж багато п'ють, але інакше не виходило. Іноді просто треба було піти в туман забуття, щоб не збожеволіти. Що дивно, я ніколи не зустрічала алкоголіків, які б пили добу безперервно і більше нічим не цікавилися. Напевно такі існували, але мені вони не траплялися. Всі, кого я бачила, пили часто, але при цьому не втрачали свого людського вигляду. І це не могло не тішити.

— Ієне, а чого тобі не вистачає з того, що було в ілюзії і чого немає зараз? Я не про комфорт і відсутність війни, а про всілякі дрібниці.

— Мобільного зв'язку, — Ієн відповів не замислюючись. — При тому, що вона, за фактом, є, але нам нею користуватися не можна, оскільки прогресисти вичислять наше місце розташування. Інтернету також не вистачає. Зв'язок — дуже важлива технологія, якої нас позбавили. Нам було б простіше, якби ми могли в будь-яку секунду просто зателефонувати людині. А ще мені бракує доступного транспорту. Велосипедом по руїнах особливо не поїздиш, а машини чимось заправляти потрібно. Прогресисти дуже хитрі — бензин є лише у містах. Вони уважно відстежують, щоб люди у поселеннях не винаходили будь-які аналоги палива для автомобілів, щоб не було швидкого сполучення з іншими поселеннями. Їм вигідніше, коли люди сидять на одному місці і не переміщаються постійно, не будують змов проти них великим натовпом. Будь-які велосипеди, самокати, вози — будь ласка! Якщо тільки не боїтеся застрягти чи убитися з ними. Машини — ні. Ось такі вони, негідники! Душать бунт у самому зародку. Але ми хитріші! Нас так просто не зламати. Ми і машини добуваємо і паливо періодично знаходимо. Щоправда, в обмеженій кількості, тому машини використовуємо лише у виняткових випадках.

— Так, без зв'язку паршиво, — я була згодна з Ієном, але все-таки мені хотілося почути про простіші речі. — Ну, а крім технологій? Щось зовсім незначне, але тобі цього до жахів не вистачає?

— Свіжих тортиків та тістечок, — Ієн посміхнувся. — Думаєш, ти одна тут любителька солодкого?

— А казав, що дітям у поселеннях роздаєш, — я згадала стару розмову у підвалі лабораторії.

— І дітям також. І собі. І одній дорослій крихітці, яка дуже до речі добре готує і могла б мені спекти торта, — Ієн допив уже першу банку, тому почав весело підморгувати мені. — Ти мохіто будеш? Я не дуже його люблю.

— Буду, — Ієн кинув мені банку і відкрив собі нову.

— А тобі чого не вистачає, шоколадна дівчинко?

— Як не дивно не шоколаду. Музики Я дуже любила музику: і слухати, і співати. Навіть свою кішку назвала Лейлою на честь пісні Еріка Клептона, яку ти мені співав у бункері перед ілюзією. І кішки не вистачає. Хочу кішку чухати за вушком. Мур-мур!

— З кішкою я допомогти тобі поки що не можу. Вони, звичайно, є в поселеннях, але ж ми не сидимо на місці, щоб заводити домашніх тварин. А от заспівати тобі можу.

Ієн відпив з банки якомога більше і, поставивши алкоголь на підлогу, почав пісню. Без гітари, без будь-яких інших інструментів, одним тільки голосом. Я відразу впізнала пісню "Bell Bottom Blues" його улюбленого Еріка Клептона. Я навіть встигла забути, яким насправді був голос у Ієна — сильним, бархатистим, що глибоко проникав в душу. В іншому світі він міг би стати співаком і добився б своїм голосом неймовірного успіху. Але цей світ був для воїнів та розумників — жодної музики, фільмів та картин. Тільки війна та наукові дослідження.