Розділ 19. Місто прогресистів чекає

Весь наступний день ми провели у компанії бабусі. Вона познайомила нас із деякими поселенцями, показала цікаві місця. Тут було не гірше, ніж у Віллоуроаді, але споруди були іншого стилю, більше нагадували щось середньовічне. Ми пообідали в невеликій таверні у бабусиної приятельки, а потім вирушили гуляти центральною площею. На ній розташовувався справжнісінький фонтан зі скульптурою робота посередині — такий чужорідний серед усіх цих старомодних будинків. Бабуся сказала, що він був задуманий як насмішка з прогресистів.

— Як вони дозволяють жити поряд і насміхатися з себе? — я була вражена побаченим.

— Ти думаєш, вони переймаються такими деталями? — Ієн відповів замість бабусі. — Все, що їх хвилює, щоб люди не порушували правила, а що вони тут будують і кажуть, їм байдуже. Вони часто не бачать далі за свій ніс. Прогресисти настільки занурені в науку, що не розуміють будь-яких натяків. А їхні військові просто тупі солдати, які виконують накази. От і все. Найбезглуздіше — у них під носом цілий укріплений будинок з бунтівниками, а вони ні сном ні духом не знають, що тут діється. Давай, зайдемо до наших побратимів, чи що, познайомлю.

— Ви йдіть, а я додому — вечерю готувати, — бабуся махнула нам рукою і пішла.

Ієн повів мене через усе поселення до найдальшого будинку. Він примикав упритул до скелі і виглядав масивніше, але простіше за інших — звичайний двоповерховий короб із плоским дахом і додатковим високим парканом по периметру.

— У них там таємний вхід до печери, — пояснив Ієн. — Щось на зразок власного бункеру. Раніше будинок був квартирним і розташовувався в місті, але під час війни мешканці міста розділилися — прогресисти забрали собі вцілілу частину, а руїни міста дісталися звичайним людям. Спочатку прогресисти хотіли забрати більшу територію, але люди її відстояли, щоправда знатно зруйнувавши при цьому. У результаті нашим дістався будинок із бункером, в якому старі, жінки та діти змогли пересидіти початок війни, поки чоловіки та деякі жінки билися. Прогресисти не знають про цей бункер, його збудував перший власник будинку ще за спокійних часів. Його онук випадково знайшов вхід. З того часу бункер №000, як ми його називаємо, наше таємне сховище під носом прогресистів.

Треба ж скільки всього цікавого знав Ієн. Добре мати такого хлопця.

— Відчиняйте! Гості прийшли! — Ієн натиснув на кнопку біля воріт і пояснив мені: — У цей будинок без запрошення не пройдеш. Бунтівники надійно його захищають.

Через пару хвилин ворота відчинилися і ми змогли увійти. Подвір’я перед будинком виглядало так само похмуро, як і сам будинок — просто суха земля та доріжки з гравію. Жодних тобі квіточок і кущиків, тільки в дальньому кутку розкинув гілки старий дуб і пара щуплих сосен тягли верхівки до неба.

— Нарешті ти зайшов, Ієне! — Олівер першим вийшов нам назустріч. — Я вже гадав, що ти про нас забув.

— Міллі треба було поспілкуватися з бабусею. А тепер ми прийшли до вас. Покажи Міллі ваш бункер.

— Ок, але спочатку мені потрібне її фото для документів. Свої ти вже забрав у Гарланда, а щоб ми переробили документи полоненої дівчини під Міллі, потрібна її фотографія.

Ми пройшли до невеликої кімнати, де жінка років 35 на ім'я Мойра, сфотографувала мене. Розібравшись із документами, Олівер повів нас сходами вниз і впустив у бункер. Двері були такі ж масивні і складні, як у сховищах, але виглядали дещо інакше. Олівер пояснив, що то стара модель. Ми йшли по слабко освітленим коридорам, зрідка заглядаючи до кімнат. Усі вони були одноманітні — ліжка, тумбочки, шафи, столи зі стільцями, лише в різному порядку розставлені.

— Де полонені? — поцікавився Ієн після того, як ми пройшли половину бункера.

— Там, трохи далі, у тюремній камері, — Олівер махнув рукою праворуч. — Живі вони. Дівиця трохи не в адекваті, тому ми її майже цілодобово на транквілізаторах тримаємо. Мужик її сказав, що у неї якісь проблеми з головою і вони йшли до медиків у Форт-Стоун за допомогою.

— От треба було саме цих взяти, так? — Ієн похитав головою. — Вони ж повернуться назад у місто і наше прикриття до біса злетить. Інформатор може бути в небезпеці через це.

— Ну, то давай ми їх просто грохнемо? Легка справа! — Олівер знизав плечима, ніби для нього людське життя не мало великої цінності.

— Ні! — Ієн був готовий припечатати Олівера до стіни за його слова. — Ми не вбиваємо людей.

— Прогресисти — не люди, — заперечив Олівер.

— Вони не прогресисти, вони лише мешканці міста. Їм просто пощастило, що їх обрали!

На горизонті назрівала бійка. Я відчувала, як ці двоє хочуть один одного побити, тому змушена була втрутитися.

— Хлопці, охолоньте. У мене є ідея. Я можу поговорити із полоненим чоловіком?

Олівер з хвилину дивився на мене важко дихаючи, злість, яку він не виплеснув, поступово затихала. Потім він махнув мені рукою та покликав за собою. Ми підійшли до кімнати, двері в яку були обладнані невеликим віконцем, як у в'язниці.

— Гей ти! — Олівер відчинив віконце і покликав полоненого. — Піднімися, хочу з тобою поговорити.

Поки чоловік підходив до віконця, Олівер наказав мені не показувати обличчя і не називати свого імені. Я відійшла трохи вбік і прикрилася шматком картону, який мені вручив Олівер.

— Що потрібно? — я почула хрипкий, стомлений голос.

— Послухай, я хочу допомогти тобі та твоїй подрузі. Скажи мені, на що вона хвора і я привезу їй ліки з Форт-Стоуна. Але натомість ви пообіцяєте піти у своє місто і не повертатися сюди.

— А що завадить мені повернутися? — невдоволено хмикнув чоловік.

— Вас уб'ють, якщо ви відмовитеся співпрацювати з нами. Я не хочу вашої смерті, але люди, які вас захопили, дуже хочуть. Я допоможу вам залишитися в живих і дістану ліки, а ви не здасте нас і підете додому живими. Іде?

— Чорт із вами, — чоловік утомлено видихнув, — іде. У Марлен загострилася шизофренія. Ми чули, що у Форт-Стоуні займаються лікуванням психічних захворювань, тому й вирушили сюди. Місцеві вчені — остання надія моєї Марлен. Якщо ти справді дістанеш для неї дієві ліки, то ми не будемо вам шкодити. Все, що я хочу, щоб моя кохана одужала. Тільки і всього.