Таємне місце

Я вирішив не обмірковувати свій план до дрібниць, бо боявся згаяти багато часу, тому почав діяти інтуїтивно. Вирішивши зізнатися Лізз сьогодні, я відразу попрямував до її будинку, щоб покликати на прогулянку. Поки я йшов до неї, у моїй голові мелькотіло безліч різних думок: я уявляв, чи пройде все успішно, чи ні. Я дуже хвилювався. Але, дійшовши до рогу, за яким було видно її будинок з садом на задньому дворі, плин моїх думок різко перервався. Я побачив Лізз. Вона виходила з дому, дивлячись тільки собі під ноги й прямуючи у бік лісу, що знаходився недалеко від її мешкання. Вона видалася мені чимось спантеличеною, а може навіть і засмученою. Я на секунду засумнівався, чи гарна сьогодні нагода для зізнання у своїх почуттях, але потім все одно майже бездумно попрямував за нею. 

Лізз йшла повільно, заходячи все далі і далі в глиб лісу. Я непомітно йшов за нею, намагаючись не налякати і не виглядати так, ніби я за нею стежу. Хоча, напевно, це й було стеження, а точніше – справжнісіньке переслідування, ніби я якийсь божевільний.

Лізз перелізла через стовбур величезного дуба, який, ймовірно, впав під час учорашньої грози, і різко зупинилася. Потім опустилася на коліна і, здавалося, почала щось розчищати руками на землі, але за величезним стовбуром дерева я не міг розгледіти, що саме вона робить. Вона пробула на колінах хвилин п'ять, потім встала, очистивши коліна від листя, і попрямувала у мій бік. «Що я їй скажу?», – раптом подумав я.

Лізз побачила мене, й її сумне обличчя раптом прикрасила ледь помітна усмішка. Вона дивилася на мене так, начебто ані трохи і не здивувалась моїй присутності, а потім перша, як завжди, зі мною заговорила:

— Привіт. Що ти тут робиш?

— Привіт. Хотів покликати тебе на прогулянку, але ти вже вийшла з дому, коли я підійшов.

— І ти вирішив піти за мною? – примружившись від сонця, запитувала Лізз і дивилася на мене. На сонячному світлі я раптом помітив дрібні сльозинки у куточках її очей.

— Вибач, – зніяковіло відповів я.

— Все гаразд. Я рада тобі, – її слова навіяли мені надію.

— А що ти тут робиш? – спитав я.

— Ми вчора не бачилися, чи не так? – різко змінила тему вона.

— Так. Я дзвонив тобі додому, але ніхто не відповів, – я трохи розгубився від непередбачуваного запитання.

Я раптом замислився над тим, що ми дійсно вчора зовсім не бачилися з Лізз. Вранці я хотів її запросити на прогулянку, як завжди, але вона не відповіла на мій дзвінок. Я написав їй повідомлення, щоб дізнатися, де вона, і чи все гаразд, на що вона мені відповіла, що вони з мамою повезли їхнього собаку до ветеринара, але на питання, що трапилося з ним, я відповіді не отримав. «Напевно, з її псем, Фергусом, трапилось щось серйозне», – тоді подумав я, не дочекавшись відповіді на своє запитання. Ввечері того ж дня я зателефонував додому Лізз, але знову ніхто не відповів. Тоді я подумав, що, мабуть, Лізз і місіс Лейс ще не повернулися, а дідусь Лізз, старий Волтер, як завжди не чує дзвінка. Так і не дочекавшись жодної звістки від Лізз, я заснув і прокинувся вже аж сьогодні о дев'ятій годині ранку.

— Вчора дещо сталося, – продовжувала Лізз.

«Не дарма Лізз виглядає сумною сьогодні», – подумав я.

— Що сталося? – запитав я, вже і не сподіваючись почути щось хороше.

— Фергус помер...

Мені, на жаль, це стало зрозуміло ще до того, як вона повідомила мені цю жахливу новину, бо по виразу обличчя Лізз було зрозуміло, що саме щось подібне і сталося. Але я до останнього вірив, що він хоча б живий, хоча може і сильно хворий, але ні, все склалося якнайгіршим чином. Лізз передбачувано розплакалася. Мої руки одразу потяглися її обійняти. Я міцно притиснув її до себе, а сам поглядав за величезний лежачий дуб, де виднілася невелика могилка. Я не міг повірити, що такого чудового й життєрадісного пса більше з нами немає. Тепер він назавжди залишиться тут, у таємному від усіх місці. Тут, в глушині лісу, назавжди залишиться спочивати найвідданіший друг Лізз – бігль Фергус.

— Все гаразд, – раптом сказала Лізз, не покидаючи моїх обіймів. — Настав його час. 

— Він прожив чудове життя завдяки тобі, – додав я. 

Лізз кивнула й сильно обійняла мене у відповідь, а потім відступила, щоб витерти сльози. Після цього ми одразу попрямували додому. Дорогою назад ми згадували Фергуса й кумедні ситуації, які траплялися з ним, і це, нібито, трохи підняло настрій Лізз. Я, звичайно, жалкував, що не зможу зізнатися їй сьогодні, але мені було шкода Фергуса, а ще більше – Лізз, бо їй з цим болем жити. Однак я був радий тому, що зміг підтримати її у таку скрутну для неї хвилину і виявитися потрібним. А ще я радів нашим міцним обіймам, які вселили в мене велику надію. Наступного разу точно зізнаюся. «Але це повинно відбутися якось по-особливому», – тепер міркував я...