Третій зайвий

Наступного дня я вирішив ретельніше підготуватися до зізнання, тому наважився запросити Лізз на гаївку до озера недалеко від міста – дістатись туди можна було приміським автобусом меш ніж за годину. Я вирішив зателефонувати їй і повідомити про свою пропозицію. Було досить рано, всього восьма ранку, але Лізз зазвичай у такий час вже не спить, та й мені не спалося у передчутті втілення свого плану.

Майже щоранку вона проводить час у саду, точнісінько як у дитинстві, проте не завжди бере із собою телефон, тому я вирішив зателефонувати їй додому. Взяла слухавку її мати, тож мені довелося недовго поговорити і з нею.

— Алло? – почувся сонний голос місіс Лейс, мабуть, вона тільки прокинулася.

— Вітаю, місіс Лейс, це Мігель...

— А, Мігель! Доброго ранку, – перебила вона мене, — давно тебе не бачила, як у тебе справи?

— Все добре, дякую. А ви як?

— Теж добре. А чого ти до нас не заходиш останнім часом?

— Та якось не було нагоди, – я намагався пригадати, коли був у Лізз вдома в останній раз.

—  А ти просто заходь, без нагоди. Як батьки? Як брат? – запитала вона, несподівано змінивши тему.

— У батьків все гаразд. У Дієго теж все добре. Батьки як раз сьогодні поїхали до нього.

— Це чудово. Чи подобається йому у коледжі?

— Так, гадаю, подобається.

— А ти чого так рано дзвониш? Тобі потрібна Бет? – знову різко змінила тему місіс Лейс.

—Так, вона вдома?

— Вона у саду. Зараз покличу її.

Я мав рацію – Лізз була у саду. Місіс Лейс поклала слухавку і пішла кликати доньку. Було чути, як тверді кроки віддаляються, а потім інші кроки, м'якші, наближаються. Це йде Лізз.

— Привіт, Мігелю, – Лізз взяла слухавку й привіталася, як завжди, перша.

— Привіт! Як ти?

— Добре. Але сумую за Фергусом.

— Розумію, мені дуже шкода. Тримайся, я з тобою, – сказав я, маючи не тільки дружні наміри.

— Дякую. А ти як?

— Все гаразд. Слухай, Лізз, – перейшов я одразу до справи, — чи ти зайнята сьогодні?

— Начебто жодних планів не маю.

— Може, хочеш поїхати кудись відпочити?

— Куди, наприклад?

— Пам'ятаєш Північне озеро, до якого ми у молодшій школі їздили із класом?

— Щось пригадую, а що?

— Поїхали туди на вилазку? За годину доїдемо автобусом. Я візьму батьківський намет. Переночуємо там, а вранці повернемось. Погода обіцяє бути гарною.

— Звучить привабливо. О котрій годині автобус вирушає?

— О десятій. Ти встигнеш зібратися?

— Встигну. Ще й приготую нам чогось перекусити!

— Чудово, я теж щось візьму. Я зайду по тебе за півгодини.

— Добре. До зустрічі.

Поклавши слухавку, я миттєво почав збиратися у поїздку. Спочатку я піднявся на горище за батьківським наметом, сподіваючись, що він буде не проти, а потім почав збирати все інше. Менше ніж за чверть години я був готовий виходити, але подумав, що Лізз ще не готова, тому виходити раніше і не став. Аж раптом у мене задзвонив телефон – це була Лізз. Невже вона вже готова? Тоді можна було б не поспішаючи прогулятися містом дорогою до автостанції.

— Лізз? – відповів на дзвінок я.

— Мігелю, це я. Хоча, ти і так це знаєш. Слухай, тут така справа... – раптом Лізз замовкла.

— У чому справа? – з нетерпінням запитав я, чекаючи на щось не дуже приємне. Песимістична голова, як кажуть, душевного спокою не додає.

— Чи пам'ятаєш ти одного мого знайомого зі школи – Піта?

Ім'я мені мало про що говорило. Я почав швидко згадувати хлопців приблизно мого віку, з якими Лізз могла добре спілкуватися в школі. Однак зміг чітко пригадати лише одну особу — білявого юнака, трохи вищого за мене зростом, який певний час підходив до Лізз на перервах, щоб перекинутися парою слів з нею, але потім, за невідомих мені обставин, вони раптом припинили спілкуватися. Цікаво, що між ними трапилося? Вона ніколи про нього не згадувала до цього моменту, та і я ніколи не питав, тому що знав, що Лізз дуже доброзичлива й спілкується з багатьма людьми у школі. Напевно, я не надавав цьому великого значення раніше, тому і не цікавився. Здається, цей хлопець був старший за нас з Лізз десь на рік. Але я навіть і уявити не міг, що вони були гарними приятелями...

— Смутно пригадую, насправді, – сухо відповів я. — А що?

— Мені дуже незручно про це просити, але... чи можна він поїде з нами?

— Я особисто його не знаю. Для чого йому їхати з нами?

— Я навіть не знаю, як сказати... Просто скажи: так чи ні? Якщо ні, то нічого страшного, я все розумію, – продовжувала вона.

Я був здивований цьому проханню і нічого не зрозумів. Невже мій план знову залишиться нездійсненим? Але відмовити не зміг, бо подумав, що це може бути важливо для Лізз. А також взяла гору цікавість: що це за несподіваний знайомий Лізз, який своєю присутністю замахнувся на успіх нашого з нею побачення? Хоча вона навіть не знала, що це мало бути побачення ...