Напруга

Коли ми прибули до озера, ще навіть не було полудня. Погода була пречудова, і навіть легкий вітерець не зміг би її зіпсувати. Біля самого озера було прохолодно, тому ми з Лізз вирішили розміститися вище від берегу, на галявині, вкритою зеленою травою і де-не-де очеретами. Піт у свою чергу до нас не приєднався, а лише похмуро залишився сидіти на прохолодному піску в метрі від озера спиною до нас. На моє прохання допомогти мені з розташуванням намету він мовчки кивнув, як і тоді, під час нашої зустрічі на розі вулиці. Неохоче підвівшись, він підійшов до нас і почав допомагати мені. Весь цей час, допоки намет ще не був готовий, розмовляли лише ми з Лізз, а Піт все ще продовжував мовчати, уважно поглядаючи то на мене, то на Лізз. Але на Лізз він дивився якось по-особливому, майже так, як і я завжди дивлюся на неї, і цього просто неможливо було не помітити. Я зовсім не розумів, чого чекати від цієї людини. Тиха вода греблю рве, чи не так?

Закінчивши розташування батьківського намету, я підійшов до Лізз, щоб допомогти їй розпалити невелике багаття, на якому можна було б підсмажити картоплю та ковбаски. Після того, як довгоочікувана іскра вогню спалахнула серед сухого хмизу, Лізз дістала канапки і пригостила нас з Пітом, простягнувши до нас долоні з частуванням. Піт стояв трохи віддалік від нас, тому Лізз довелося ще деякий час тримати свою руку простягненою, доки Піт не підійшов й не узяв канапку з долоні Лізз.

 — Дякую, – раптом майже байдужо відказав Піт.

Для мене стала такою несподіванкою відповідь Піта, що я не зміг утриматись від того, щоб не прокоментувати це:

 — Виявляється, ти вмієш розмовляти! А то я вже почав думати, що ти німий! 

Піт конкретно мені нічого не відповів, проте дуже несподівано змінив тему розмови, уважно дивлячись на Лізз:

 — Як ви з ним познайомилися? – запитав він у неї.

Лізз від подиву припинила їсти свою канапку і швидко поглянула на Піта, ніби він запитав щось заборонене, але майже одразу різко відвела свій погляд у далечінь. Було помітно, що вона дивиться розсіяно, а не в якесь конкретне місце, тому я відразу зрозумів, що їй було ніяково дивитись Пітові в очі. Що відбувається між ними двома?

Оскільки Лізз нічого не почала говорити щодо нашого з нею знайомства, я вирішив сам розповісти:

 — Мені тоді було лише 7 років. Моя родина тоді тільки переїхала до цієї країни, і в мене тоді ще зовсім не було друзів...

 — А зараз у тебе багато друзів чи що? – саркастично перебив мене Піт.

На його обличчі знову з’явилася нахабна посмішка, а у його голосі відчувалося глузування. Я трохи розгубився і не знав, що йому відповісти. Але певною мірою він мав рацію. У початковій і середній школах я мав ще одного гарного приятеля, окрім Лізз. Його звали Джон, але потім він перевівся до іншої школи через одну неприємну ситуацію, і ми зовсім втратили з ним зв'язок, тож я добре спілкувався тільки з Лізз після його від'їзду. Звичайно, я міг періодично, точніше майже одноразово, спілкуватися з деякими однолітками у школі, але справжніх друзів, окрім Лізз, у мене не було. Вірогідно, я так захопився Лізз, що навіть і не намагався подружитися з кимось іншим, бо вона замінила мені всіх і кожного, і мені вдосталь вистачало лише нашої з нею дружби, хоча для мене це ніколи не була лише дружбою.

— Я спостерігав за тобою у школі, – знову звернувся до мене Піт, — ти ні з ким не спілкуєшся, окрім Елізабет. Тож, де всі твої друзі, га?

— А навіщо ти взагалі спостерігав за мною у школі, щось я не зрозумів? – відповів я, не розгубившись у цей раз.

Піт швидко подивився на Лізз, а потім опустив очі. Сумнівів стосовно того, що він мій конкурент, ставало все менше і менше, бо для чого тоді він спостерігав за мною у школі? Може, хотів зрозуміти, хто я для Лізз, і чи має він хоч якісь шанси бути з нею? Так от, Піте, у тебе немає жодних шансів, знай!

— Досить, Піте! Припине це! – раптом схвильовано сказала Лізз.

— Як скажете, принцесо! – іронічно відповів Піт і розвернувся, щоб піти у бік озера.

— Може, хтось із вас мені пояснить, що, до біса, між вами двома відбувається?! – не витримавши, крикнув я.

Піт спинився і обернувся до Лізз. Вона подивилась на нього і похитала головою з боку у бік, даючи зрозуміти Піту, що йому не слід нічого казати мені. Він нічого не відповів, але на його обличчі знов з'явилася нахабна посмішка. На цей раз було незрозуміло, кому з нас, мені чи Лізз, вона була призначена. Мене занепокоїла ця напруга між усіма нами. Невже Лізз так багато чого приховувала від мене? Більше за все мені не давало спокою те, що ці таємниці були пов'язані з Пітом.

— Нічого, – відповіла Лізз на моє запитання. — Тепер це не має значення. І, відверто кажучи, ніколи і не було важливим.

— Що не має значення? Що не було важливим? Що це за ребуси?! – мій терпець майже увірвався від цих таємниць.

— Тобі ж відповіли, що нічого, і що це не важливо. Вгамуйся вже! – крикнув Піт.

Мені здалося, що Піта образили слова Лізз стосовно того, що те, що їх поєднувало, чи, може, поєднує до сих пір, виявилося для неї не важливим. Він, розгнівавшись, пішов геть, тепер у протилежний від озера бік.

— Куди ти? – невдоволено спитала Лізз у Піта, але той навіть не зупинився і нічого не відповів.