Шпигун

Сховавшись за товстим стовбуром невідомого мені дерева не дуже далеко від Лізз і Піта, я почав уважно прислухатися до їхньої емоційної розмови. Певна річ, я розумів, що це погано і неетично підслуховувати чиюсь приватну, а у цьому випадку можливо навіть й інтимну розмову, але нічого з собою зробити не міг, бо мій неабиякий інтерес заволодів моєю свідомістю.

Лізз і Піт розмовляли дуже голосно, і, здавалося, що вони й не збиралися нічого приховувати від будь-якого раптового слухача, яким невипадково опинився я. Звісно, їх голосна бесіда не давала мені жодного права підслуховувати їх, але чомусь мене заспокоювало те, що їхню розмову міг почути будь-хто, а не тільки я. Однак для якогось випадкового слухача цей діалог не значив би геть нічого – для мене ж він може означати все. Лізз і Піт стояли не дуже близько один до одного, між ними було трохи більше одного метру відстані, але це зовсім не означало, що у мене не повинно було бути приводів для хвилювання. Першим, що мені вдалося почути, були нерозбірливі Пітові слова, спрямовані до Лізз. Трохи згодом, коли почав трохи краще прислуховуватися до їхньої жвавої бесіди, зміг чітко розрізнити роздратований голос своєї подруги.

— Я не розумію, – мовила вона, — чому ти не можеш просто піти звідси?!

Щось мені підказувало, що я «встигнув» саме до кульмінації їхнього діалогу. 

— Я тобі вже казав, – відповів Піт, — що хочу провести хоч трохи часу з тобою перед... перед моїм від'їздом до коледжу.

Пам'ять мене все ж таки не підводила стосовно того, що Піт був старший за нас з Лізз на рік, і тепер це остаточно підтвердилося. «Після цього літа він поїде у коледж, тож, можливо, більше не буде спричиняти проблем та не буде заважати нам з Лізз будувати наші стосунки», – подумав я. Але ключовим словом було «можливо», тому що я не мав жодного уявлення стосовно серйозності намірів цієї особи щодо Лізз.

— Але навіщо?! – емоційно запитала у нього Лізз. — Не пам'ятаю, щоб ми добре спілкувалися протягом цього року.

— Ми не спілкувались, бо ти цього не хотіла. Але ж я намагався налагодити зв'язок між нами. Чи ти не отримувала моїх листів і квітів?

— Може й отримувала. Вже не пам'ятаю, – іронічно відповіла Лізз, однак було зрозуміло, що вона все отримувала і все пам'ятає.

— Невже не читала жодного мого листа до тебе? – запитав Піт.

— Читала, однак лише з цікавості. Листи – це, звичайно, дуже романтично у вік соціальних мереж. Непогана спроба з твого боку. Але жодне слово, написане тобою, у мене не викликало ніяких емоцій. А що стосується квітів, то я люблю тільки живі квіти, а не зірвані. Кожен раз, коли я дивилася, як твої квіти в'януть, мені ставало боляче. Тож вважай, що ти дарма витратив на це свій час і гроші.

Я раптом згадав, як одного разу дуже здивувався, побачивши у кімнаті Лізз зірвані квіти, що стояли у вазоні на столі. Здивувався я тоді тому, що знав, що вона не любить такі квіти, які перестали бути живими, тому що їх зірвали. Однак, попри мій подив, я не надав тоді цьому особливого значення, але тепер я зрозумів, що то були за квіти.

— Звідки я міг знати, що ти любиш живі квіти?! Вибач, не було нагоди дізнатися! Ти ж мене до себе не підпускаєш! – емоційно зауважив Піт.

«А я це знаю, Піте!», – мріяв похизуватися я Пітові.

— Одного разу вже підпустила, дякую. До сих пір жалкую, – відповіла Лізз.

— Все ще не можеш мене пробачити через ту ситуацію у басейні?

Лізз раптом замовкла і, здавалось, про щось замислилась.

— Але я змінився! А ти мені навіть жодного шансу на даєш! – продовжував Піт.

— Якщо я скажу, що пробачила тебе, – почала Лізз, — ти підеш звідси? 

— Але який у цьому сенс, якщо насправді ти мене не пробачила?

— Я дійсно тебе пробачила. Я вже давно не ображаюся на тебе й ні в чому тебе не звинувачую. Це все в минулому. Тепер підеш?

— Ні, не піду. Я не заради цього тут. Точніше, не тільки заради цього...

— Що? А заради чого ще? – здивовано запитала Лізз, піднявши брови.

Піт підійшов на декілька кроків бличже до Лізз, а вона у свою чергу відступила на декілька кроків назад, ніби знаючи, що зараз може трапитися щось несподіване. Але кроки Піта були більші за кроки Лізз, тож відстань між ними значно зменшилася. Вони обидва мовчки завмерли на мить, дивлячись одне одному в очі. У цей момент я відчув неабиякий дискомфорт, бо уявив найгірше, що могло би статися між Лізз й Пітом. І ось Піт, наче прочитавши мої думки й неначе спеціально, на зло мені, нахиляється до Лізз, щоб... поцілувати її! Декілька секунд я знаходжуся у ступорі, аж поки не помічаю, що Лізз відвела голову й відійшла від Піта на багато кроків назад. Відчулося певне полегшення. Однак, що ж буде далі?

— Що ти робиш?! – риторично запитала Лізз, вже знаючи відповідь.

— Невже не зрозуміло? Хочу тебе поцілувати. Хоча б раз у житті.

— Але я цього не хочу! – роздратувалась Лізз. — Я хочу забути усе, що нас пов'язувало!

— Тобто те, що пов'язує нас до сих пір, ти хотіла сказати? Бо минулого неможливо позбутися.

Лізз лише закотила очі й мовчки розвернулася, щоб піти, але Піт зупинив її своїм питанням: