День неприємних новин

Я дивився на стурбовану Лізз, не відводячи від неї погляду, хоча вона навіть і не дивилась на мене, бо була дуже зайнята нервуванням. Здавалося, що я навіть не блимав очима, щоб нічого не пропустити. Я лише мовчки чекав, коли вона продовжить розмову, яку почала хвилину тому, сказавши лише одне речення. Однак вона чомусь продовжувала мовчати і, замість слів, лише нервово шуркала нігтями по своїй олімпійці. За мить цей звук почав дратувати мене, тож я легенько поклав свою долоню на її руку, щоб заспокоїти її. Лізз припинила шарудіти своєю кофтою й нарешті подивилася на мене, начебто трохи заспокоївшись.

— Лізз, ти мене лякаєш... – почав я, бо вона все ще мовчала. — Що сталося?

— Мігелю, здається, я їду навчатися за обміном... – нарешті відповіла Лізз.

Я спочатку не дуже зрозумів сутність її слів, бо чогось думав, що вона буде говорити про Піта і виправдовуватися за те, що він вкрив її вночі, хоча насправді це був я. Однак ця розмова про навчання за обміном обернулася несподіванкою для мене, тож я ще не встиг надати їй великого значення.

— Що значить «здається»? – вирішив уточнити я, щоб повністю зрозуміти ситуацію.

— Точніше, не здається. Я точно їду, бо склала іспит майже на максимум. Сьогодні прийшли результати. Моя мама тільки що дзвонила й повідомила про це…

Лізз знову замовкла і, ймовірно, чекала на мою реакцію. Однак перед тим, як щось відповісти Лізз, я почав обдумувати її слова. До мене поступово почало надходити усвідомлення того, що вона сказала…

Спочатку у моїй голові виникли не дуже приємні спогади з того часу, коли відбувався той іспит. Це було майже півроку тому, взимку, одразу після різдвяних канікул. Лізз тоді дуже сильно просила мене взяти участь у тестуванні, однак я був зайнятий своїми «дуже важливими справами».

— Спробуй, – наполягала тоді Лізз на мою участь у тестуванні. — Можливо, у тебе все вийде.

— Проходять лише два учня із сотні. У мене немає жодних шансів, ти бачила мої оцінки. І навіть якщо я захочу узяти участь у тестуванні, я все одно не зможу набрати необхідний бал. Ніколи.

— Ніколи не кажи ніколи, – відповіла Лізз. Це була її одна з найулюбленіших фраз. — Я гадаю, що ти себе недооцінюєш.

— Дякую, що так сліпо віриш у мене, не дивлячись ні на що. Але це все дарма… – відповів тоді я.

Іноді Лізз дійсно веде себе так, нібито вона із зав'язаними очима. Вона чогось майже завжди заперечує очевидні речі, такі, як те, що я не здатен скласти жоден іспит на високий бал. Деколи я зовсім не розумів, чому Лізз у кожній людині шукала тільки хороше. В мені, у Піті та у всіх інших, з ким їй доводилося спілкуватися чи дружити, вона помічала тільки гарні риси, свідомо ігноруючи усі погані вчинки. Однак така і є Лізз, і без цього вона би не була собою.

— Я просто хочу, щоб ти спробував, – казала взимку Лізз. — Я впевнена, якби ти захотів, ти би зміг...

— Але я не хочу, Лізз. Не хочу брати участь, бо це лише марнотратство часу для мене, – перебив тоді я її, за що сих пір мені дуже соромно. — Тим паче, у мене є інші плани.

— Які? – цікавилася Лізз.

— У мене… змагання з баскетболу. Потрібно готуватися, – відказав я.

Але тоді я збрехав. Ніяких змагань у той час не було. І це був не перший раз, коли баскетбол ставав моїм прикриттям перед Лізз. Насправді, я майже завжди брав участь у бійках замість того, щоб тренуватися.

Ще у середній школі мій психотерапевт порадив мені зайнятися спортом, щоб моя агресія не спричиняла неприємностей людям навколо мене, а виходила зовні завдяки тренуванням. Стримувати агресію на тренуваннях було важко, особливо якщо у команді з тобою грають хлопці, у яких руки не з того місця ростуть, однак це не здавалося неможливим, тим паче, мої гарні успіхи у баскетболі дуже заспокоювали мене. Баскетбол виявився майже єдиною справою, яку у мене виходило робити добре, окрім бійок, якщо це взагалі можна порівнювати. Завдяки моїм навичкам у цьому виді спорту, які незрозуміло звідки взялися, я отримував багато хвалебних коментарів від свого тренера, тож лише через місяць тренувань потрапив в основну команду з баскетболу, яка захищала честь нашої школи. І, здавалося, певний час все було добре: мені подобався баскетбол, у мене виходило добре грати і якийсь час я навіть не зривався на людей. Однак провокатори мого гніву знаходилися завжди, тож мій відносний спокій тривав не довго.

Одного разу, ще за півроку до того доленосного для Лізз іспиту, після мого плідного тренування у баскетбольній секції, ми з Лізз домовилися піти у кіно. Хоча тоді вже було досить пізно, однак це був єдиний вільний час, який співпадав у нас з Лізз, бо вона завжди мала якісь додаткові курси після школи, а я, повна її протилежність, навпаки, був зайнятий тренуваннями (або бійками), але тільки не навчанням. Зустрілися ми тоді біля входу у кінотеатр, але Лізз прийшла не одна. З нею була її найкраща на той момент подруга, Ізабель, яка тоді виглядала дуже переляканою. Як виявилося, її переслідував якийсь божевільний хлопець, точніше її колишній, тож Лізз просто не могла залишити її саму тоді.

— Ліззі, – казала Ізабель, — якщо я вам заважаю, ти тільки скажи…

— Ні, Іззі. Не вигадуй. Як я можу тебе залишити, коли ти в небезпеці? – питала Лізз в своєї подруги.

— В небезпеці? – поцікавився я, бо тоді ще не розумів, чому Ізабель пішла з нами.