Серце дракона

Усю дорогу ми бачили дивні речі, що відбувались навколо. Деякі будинки, частини доріг, навіть цілі острови вирвані із землі, висіли у повітрі. А в землі, де до цього знаходились будинки, були провалля.

-Добре, що ми не автомобілем їдемо - сказав Славко, коли ми пролітали повз гейзер, що пробивався крізь асфальт.

А ще ми бачили, як з одного із таких літаючих будинків йшла рятувальна операція. Хазяями того будинку була літня пара. Такі собі дідусь із бабусею, прокинулись вранці, вийшли на ганок, а там… лиш верхівки садочку, біля якого вони жили. От приїхали до них пожежники і за допомогою пожежної драбини намагалися дістатись літаючого острівця.

Місцями йшов дощ або сніг, при чому такі смуги опадів були іноді настільки локальними, що сягали одного метра. Ми навіть бачили один будинок, третя частина даху якого була мокра від дощу, середина сухою, а на протилежному краєчку лежав сніг і не танув. Наша бабка під керівництвом Арбента вправно оминала засніжені та морозні території.Частенько ми мали робити чималий крюк, щоб облітати аномальні зони. Нарешті ми дісталися Київського водосховища - води в ньому поменшало метра на три.

-Схоже, що звідси і ростуть ноги у нашої водяної стіни. - сказав Арбент.

Вже на підльоті до міста ми помітили водяний бар’єр.

-Не такий вже він і високий - як п’яти-шести поверховий будинок - сказав Славко.

-Та чому ніхто не здогадався перелетіли його? - запитала я.

-Не знаю, - відповів Арбент, - але зараз спробуємо.

І ми полетіли прямо до водяного бар’єру. Чим ближче ми підлітали, чим більше людей було довкола. Хтось в паніці намагався виїхати з міста, хтось робив «сенсацію», знімаючи все на камеру чи фотоапарат. Якісь роззяви вийшли так подивитися на «Чудо світу», як деякі вже встигли охрестити водяну завісу серед міста. Ми ж, були непомітними у цьому безладі, пролітаючи бабкою між будинків.

Наша бабка сіла на край капелюха якогось військового, що охороняв периметр водяного бар’єра. Стіна із води злегка йшла невеличкими хвилями, що здіймав вітерець, і здіймалась далеко у височінь. Здавалося, що там не 20 метрів, а усі 300! Та ми були малесенькі, а стіна була для нас дійсно здоровезною. Вона в сотню разів перевершувала за розміром бабку.

-Хмм… Схоже, що з цього боку можливо потрапити всередину лиш на підводному човні, або якщо ти риба… Наша бабка на таке не здатна. - задумливо мовив Арбент оглядаючи водяну стіну. - Спробуємо спочатку перелетіти.

-Можливо нічого з цього не вийде… - пробурмотів Славко.

-Чому це? - запитала я.

-А он - поглянь! - і Славко вказав на купку розбитих військових дронів об стіну одного із сусідніх будинків.

-Що ж, ніхто не думав, що буде легко! - сказав Арбент та здійняв бабку в повітря.

На даху одного із будинків поряд із водяною стіною Арбент зупинив наш літаючий апарат із словами:

-Все. Лоро, Кепко, виходьте. Чекатимете на мене тут.

-Ні! Прилетіли сюди разом, то й разом далі! - запротестувала я.

-Ні в якому випадку! Це може бути небезпечно!

-Але ж, Арбенте! - підтримав мене Славко.

-А ти, Кепко, взагалі мовчи! Якби не Лора, я б тебе не узяв із собою!

-Я не кепка! У мене ім’я є! Славко! А для тебе Вячеслав Михайлович! - насупився хлопець.

Ніякі наші вмовляння та докази на Арбента не подіяли, то ж він знову збільшив бабку, відчинив око-дверцята і висадив нас на даху дев’яти поверхового будинку. Звідси в нашому звичайному розмірі водяна стіна виглядала інакше. Не такою величезною, але й не менш загрозливою! Я озирнулася, чи ніхто із вікон або з вулиці випадково не помітив здоровезну бабку на даху будинка. Ми були чималою плямою прямісінько напроти верхівки водяного бар’єра. Але увага усіх довкола була прикута до іншого об’єкту - водяної стіни посеред міста.

Славко підійшов до краю даху та поглянув униз.

-Вони що, не бачать здоровезної бабки на даху? - за мене запитав здивований Славко.

-Ні. - відповів Арбент,- і мене також. Лора може бачити усяку магію, навіть ту, що невидима. А ти бачиш, бо я того хочу.

-Ну і як же Лора зменшувалась разом з нами, якщо ніякі закляття на неї не діють - допитувався хлопчик.

-Вона може піддаватись деяким чарам, якщо сама того хоче. Так сталося і з її ляльою, що була з нею з дитинства. Певен, що Лора помічала деякі деталі, коли лялька сама рухалася, коли мигнула очима чи навіть ходила, але вона сама хотіла вірити, що лялька - це просто лялька і не бачила в ній жорга. Те ж саме сталося і з бабкою, коли Лора сама залізла всередину, при зменшенні бабку не розірвало, а Лора зменшилась разом з нами.

-Тобто я можу піддаватись чарам, але коли сама того хочу, так? - перепитала я.

-Все вірно. Тож тобі Славко набагато безпечніше бути тут зараз з Лорою, ніж зі мною, вона побачить усе, що має магічні властивості.

-О! Це вже заспокоїв!  - видихнув Славко.

Я задерла носика, хоч у чомусь я була корисною в нашій місії.

-А тепер я мушу летіти. Чекайте на мене тут. А якщо у мене не вийде, то ви маєте дістатися туди й забрати серце дракона самі! - і Арбент заскочив у «кабіну».

-Як ми? Але Арбенте, як ми дізнаємось, що робити? - я зовсім не уявляла, як потрапити за водяну завісу. - А яке воно хоч те серце дракона?

-Ви впізнаєте його, довірся своєму серцю! - вигукнув Арбент і бабка затріпотіла крилами, зменшуючись.

Я сіла на даху, трішки подалі від краю, але так, щоб добре було видно водяну стіну. Славко сів поруч. А зменшена бабка піднялась у повітря, та сіла Славкові на капелюха. Схоже, що Арбент оцінював ще раз, з якого боку краще підлетіти до водяної пастки. Далі бабка злетіла й попрямувала до водяної стіни. Поки вона підлітала, нічого не відбувалось. Але щойно бабка перелетіла за водяну завісу - по поверхні пішли хвилі, далі ті хвилі почали збільшуватись та збільшуватись. Люди навколо стали розбігатись у паніці. Військові підняли автомати, та теж відійшли подалі від дивного об’єкту. А тим часом хвилі стали настільки великими, що одна з них вхопила бабку, розігналась та виплеснула прямісінько на купу зломаних дронів. Я зойкнула. Славко аж підскочив від несподіванки. А водяна поверхня тим часом почала заспокоюватись.