Магічна Симфонія

Розділ 2: Про Радине волосся, про Рауля та про Пррринца

Того пам’ятного дня все склалося випадково. Потім Рада дуже дивувалася, скільки ж тих випадків треба було змішати, щоб отримати її волосся.

По-перше, ювілей. П'ятнадцять – то вам не горобець чхнув. То є цифра, і з нею не посперечаєшся. А у Ксю, як на гріх, не знайшлося подарунку нормального, ще й відмазок навішала Раді – мовляв, Льоша не відпускав її...

По-друге, сама Ксю. У неї свій салон, вона там головний майстер, гламурних киць фарбує, сто років досвіду, всі діла.

По-третє, Анжелка з десятого. Приблизно за місяць до того Каесес Емшу трусили громи та блискавки: Анжелка пофарбувалася в синій. Вчителі підняли заколот, завуч особисто не впустила її до школи – і ось тут з’явився Анжелчин тато. Правильний тато, Рада була руками й ногами за нього: він напустив на Каесес Емшу якусь скажену інспекцію, якість злючі перевірки, і цілесенький тиждень школу ковбасило так, що навіть сольфеджіо самоскасувалося – у самої ж Розалії Ферапонтівни, непохитної як рояль.

Словом, те, що завжди було не можна, раптом стало можна.

Ну, і в четвертих – знову ж таки Ксю. Перед тим вони полаялись страшенно, і та льопнула Раді «краще б я тебе не знаходила».

То був заборонений прийом. Рада знала, що Ксю по правді ніколи так не думала; проте хоч і знала – звідкись здобулися сили і закритися у ванній, і по-свинячому поверещати, іще і лобом трохи об стінку... Переконливо до дурі, сама б собі сказала «вірю». І потім, коли Ксю каялася в сто п’ятий раз, зриваючись на таке саме виття, і слинила їй шию, судомно фукаючи у мокре – «дівчатко моє...» – Рада не борсалася (хоч і було гидко) і міркувала собі, якого бонуса зрубить ще й за це...

Ксю сама запропонувала їй:

– А давай ми твоїм волоссям займемося? А, Дуськін, знахідко моя? Он ти вже яка у мене!

Рада чудово пам'ятала отой заколотницький вогник в її голосі. Заводний, азартний такий вогник. Він наче говорив Раді – «сьогодні ми разом, і пішли вони всі...»

Треба кувати, поки гаряче, зрозуміла Рада.

Спершу Ксю пручалася. Але недовго і кволо. Бо сама була винувата. Сильно винувата. І сама запропонувала. І взагалі.

Так і сталося невиправне. Від стрижок одразу відмовилися, і Рада просиділа чотири з половиною години у Ксюхіному кріслі, загорнута в сто і один аркуш фольги, – і потім вони ще півгодини відкачували тата. Охоплений турботою та увагою доньок, він все ж не зміг не визнати, що Рада тепер просто вау, хоч і...

Хоч і сама Рада нічого не чула і не розуміла тоді. Вона була як в невагомості.

Головні приколи, звісно, почалися в школі. Дивно, проте Рада їхала туди спокійнісінькою, наче Кришна. Справа була не лише в Анжелці чи в комісії. Просто Рада знала, що все як треба. Це була зухвалість, авантюра, виклик Всесвітові – і все в неї вийшло як слід. Вона бачила це і в дзеркалі, і в татовій реакції, і в поглядах, і в тому, як вистачило всіх фарб, і як вони лягли на волосся («оці кольори як твої справжні», сказала сестра)...

Звісно, Ксючелу це влетіло в копійчину, – плюс довічна кабала підфарбовувати Радине коріння кожні два тижні. Але сумління мовчало. Зрештою, для того і придумали молодших сестер, щоб спершу трохи їх помучити, а потім дарувати їм такі неймовірні довгограйні подарунки.

Вчителі до проекту віднеслися, прямо скажемо, кепсько. Завуч – геть як кепсько. А найгірше до нього віднеслася Шеф. Оце презирливе «граєш як свиня, а виглядаєш як папуга» Рада пам’ятатиме все життя. Але ж... її грива нижче попи, сяюча усіма барвами райдуги, формально була те ж саме, що й Анжелчине синє каре. Юридично вони були одне і те ж. Невдоволеним залишалося буркотіти про смак, про мізки в голові та про академічну культуру, яка не може і не має бути...

Тижнем опісля того Рада відіграла конкурс. Серйозний, не такий як колишні: в Європі, високо в горах, у княжому замку, де скрізь золото й шаблюки, і під кожною люстрою по лицарю.

Грала там Рада, відверто кажучи...

Хоча це окрема тема – «Рада і рояль». Зовсім не така, як «Рада і музика», ось що дивно.

Музика... Мабуть, це і було ото єдине у світі, що хоч якось мирило Раду з усім іншим. Тут мешкала Рада-Справжня. Це не любов, думала Рада, мацаючи Ксюхино пузо-гарбузо, це скоріш як мама і плід, котрий живе в її утробі. Хоча і любов теж. Щоправда, тут «плід» існував поза «утробою», в небезпечному світі Звичайних Речей, – але ж будь-якої миті міг повернутися додому. Рада лишилася б там назавжди, якби знала, як це зробити.

І, коли музику вона більш ніж любила – то рояль не любив її саму.

Іноді Раді так і здавалося: що клавіатура відпихає, виштовхує її силовим полем, в'яже руки невидимим павутинням... Промовляє до неї: не хочу, не чіпай мене, йди геть. Буцімто Рада, як маніяк, домагається рояля, і йому так само огидно, як було б і Раді, коли б...

Рояль не любив Раду – і Рада не любила на ньому займатися. Вона і не займалася. Ну, хіба тільки перед конкурсом, коли не можна, щоб усі помітили, треба хоч щось-якось... Все, чим вона була знаменита, все, за що їй припадали дипломи, нагороди і овації, у неї виходило саме собою просто на сцені. Так, принаймні, здавалося Раді. Її не окривали крилами легкі янголи натхнення, ні; навпаки – наче вона дерлася крізь павутиння, що налипало на руках, рвала його в жмуття – і доскрібувалася таки до осереддя зґвалтованого роялю, повна сили та злості, яких не знала поза сценою. Певно, вона любила ці хвилини, хоч і трохи лякалась їх. Здавалося, що Рада-ґвалтівник, Рада-берсеркер – то є не зовсім Рада.

Вона помічала, що грає в ці моменти осторонь всіх правил, осторонь того, як її вчили, осторонь того, як вчила вона сама... Вона грає не Бетховена, Шопена чи Ліста, хоч і натискає всі ті ж клавіші, – вона грає те, що народжується оцієї миті в ній, і цієї ж миті помре, і вона ніколи не зможе це повторити...

Було абсолютно неясно, як таке трапляється. Сама Рада пояснювала це для себе так: манюсінькі клаптики таланту, або ж навіть не таланту, а любові до музики просмикувалися в її гру – бездарну, коли вже по правді; але як сильна любов єднається із сильною злістю – ось тоді... Тоді хоча б частка цієї любові, хоч малюпусінький її уривочок та й продереться у гру. Певно, його і мали на увазі, коли говорили про Раду – «енергетика», «креативний потенціал» і усілякі інші слова, які значили, що вона молодець, мовляв, тема розкрита, сідай, п'ять. Цікаво, які б слова говорили про мене, думала Рада, і скільки б мені аплодували, коли б мене любив рояль? Як він любив і любить справжніх геніїв – Ріхтера, Погореліча, Дебарга, у котрих все виходить разом, без оцих тортур, без тої споконвічної війни бозна із чим...




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше