Розділ 6

Віра вийшла на край села та побачила ліс, що стіною стояв перед нею. Це зацікавило, підліток завжди із задоволенням гуляла там, де нікого не було, але була природа та можливість зустріти живність. Промайнула надія побачити лося, хоча це було малоймовірно.

З якимсь особливим передчуттям, Віра увійшла до лісу. Спочатку пройшлася трохи, потім все далі заходила у глибину. Хвойні дерева, різні кущі, комахи, все це манило природньою красою, свіжістю. Навіть те, що було жарко, іноді набридали комарі, скоріше радувало, ніж дратувало. Дівчинка була рада усьому, що не ображало її, не робило боляче у моральному плані.

Потім подумала, що тут можна знайти цікаві трави, котрі потім вона висушить та використає для виготовлення нових відварів. Віра почала уважніше придивлятися, намагаючись помітити щось варте уваги з медичної точки зору. Одначе, нічого такого не було, крім шипшини та ліщини. Перший згодився б для приготування ліків проти застуди. Але для Віри це здавалося настільки просто, що не хотілося витрачати свій час. На власний подив, займатися травами зараз взагалі не було бажання. Хотілося просто добре провести час гуляючи лісом.

Раптом, Віра відчула, що не сама. Причому, відчула це дуже явно, наче незнайомець бажав, щоб його побачили. Але не збирався нічого робити для цього, терпляче очікуючи, поки на нього звернуть увагу.

Дівчинка різко обернулася, із запізненням розуміючи, що знаходиться сама серед лісу. Тривога на обличчі змінилася радістю та невеликим подивом.

На камінні, покритими мохом, сидів кіт. Величезних розмірів, чорний, неначе ніч, з великими жовтими очима, білими, густими вусами. Прямо класика котячого жанру, тільки більше. Прижмурившись, він доброзичливо дивився на Віру. Дівчинка мимоволі подумала, що якщо вона комусь розповість, що бачила такого великого кота, то їй ніхто не повірить. Хоча кому вона може розповісти?

Їй захотілося сфотографувати кота. Той сидів настільки непорушно, що його можна було прийняти за статуетку. Але коли Віра навела на нього свій смартфон, кіт рішуче зіскочив з каменю. Віра знову «націлилася» камерою, але кіт сховався за камінь, щезаючи з поля зору.

- Та стій же ти на місці, - з легким роздратуванням промовила дівчинка. Але котище мабуть, вирішив погратися, і кинувся далі, махнувши хвостом. Відбіг на деяку відстань, зупинився і подивився на підлітка.

Віра відчувала, що вчиняє нерозумно, стоячи посеред лісу, витягнувши руку з телефоном. Разом з цим роздратування, що почалося від дій котика, стало сильніше.

«Мабуть думає, що я його залишу у спокої. Але я не залишу».

З дивною упертістю, дівчинка направилася услід за котом. Її не здивувало, що чорниш, дочекавшись поки та наблизиться до нього, знову дременув далі. Це нагадувало набридливу, але нешкідливу гру.

Кошак припиняти гонку не бажав. Віра вже давно сховала телефон, наче даючи зрозуміти хвостатому, що поважає його небажання фотографуватися. Чорниш продовжуючи перебігати від одного дерева до іншого, уводив дівчинку все далі від знайомої тропи. І коли Віра зрозуміла, що заблукала, вже було пізно думати над помилками.

Подивившись навкруги, дівчинка побачила суцільні дерева. Здається, вони були зовсім однакові. Першим відчуттям підлітка став страх, але він, швидко минув. Кіт підійшов до Віри, і сів поряд, наче даючи зрозуміти, що боятися нема чого, і лісова прогулянка піде тільки на користь.

- Куди ж ти мене завів? - запитала вона. Присівши, погладила кота по чорній, м’якій спинці. Шорстка була гладенька, рука тринадцятирічної дівчинки швидко сковзнула від загривку до самого хвоста. Коту, видимо, це подобалося, він сидів непорушно, злегка зажмурюючи жовті очі, але трохи розводячи вуха у сторони, до чогось прислухаючись. 

І все ж таки, Віра задумалася над тим, як же вона буде добиратися додому. Чи знайде до сутінок вихід з лісу?

- Коли ти мене завів, тоді показуй дорогу назад, розумнику шерстяний, - мило посміхнувшись промовила дівчинка, гладячи свого супутника поміж вух. - Як тебе звуть?

Як і слідувало очікувати, кіт не відповів. Віра сама не знала, навіщо задала питання тварині. Невже думала, що він скаже їй своє ім’я?

Раптом, кіт зірвавшись з місця, помчався кудись уперед. Дівчинка, не бажаючи залишатися на самоті серед лісової хащі, кинулася за ним. Пару раз отримала по обличчю гілками, але ентузіазму менше не стало, як і бажання не відставати від нового друга.

Кіт на цей раз вивів її з глухої місцевості на достатньо велику галявину, де росли кульбабки. Посеред галявини стояв одноповерховий будинок, самий простий, але міцний. Було видно, що за ним старанно доглядають, миють вікна, що блищали у сонячних променях. Через скло виднілися фіранки білого кольору. Перед дверима знаходився  невисокий поріг з трьома східцями які наче запрошували зайти туди.

«Наче казка якась. Правда, будинок, не з пряника», - подумала Віра, раптом відчуваючи, що зголодніла. Зараз би не відмовилася від млинців з шоколадним сиропом. Або з полуничним. Чи від морозива. Та що завгодно, головне, щоб було багато та смачно.

Чорний кіт забіг на ганок, нявкнув, кожну секунду обертаючись на дівчинку, щоб бути певним, що вона не збирається йти. Сама Віра не знала, як вчинити: постукати у двері дивного будинку чи розвернутися та піти. По законам жанру фільмів жахів слідувало  прийняті друге рішення.