Розділ 11

Прибравши на ганку безлад, дівчинка побачила ключ, котрий приніс кіт. Піднявши річ, зайшла у будинок. Була упевнена, що знайде там улюбленця, сплячого на дивані або на ліжку, звернувшись у великий клубок.

Трохи здивувалася, побачивши, що у великій кімнаті нікого немає. Почала голосно кликати кота, сподіваючись, що той вилізе з під меблів. Але чорний гість не відзивався і не з’являвся, тому Віра вирішила, що він утік, не чекаючи, доки на нього звернуть увагу.

Зазвичай у таких ситуаціях, Віра відчувала роздратування. На цей раз причиною мав стати Антон. Адже саме він заявився тоді, коли його не звали та завадив «бесіді» з Зефіром. Як не дивно, злості не було. Віра зовсім не гнівалася на Антона. Та й як на нього можна було злитися, коли він такий милий?

Автоматично дівчинка поклала ключ у кишеню джинсів, але потім знову дістала, роздивляючись. Що робити з ним, мало представляла. Можливо, якщо Зефір загляне ще раз (Віра сподівалася, що так і буде), попросту поверне коту. От як бути з його хазяйкою, школярка не знала. З одного боку, вчорашній страх вже пройшов, Віра вже не бачила нічого поганого у їх розмові. З іншого боку… бабуся була дивною.

З третього ракурсу, хіба дивність - це погано? За своє життя, тринадцятирічний підліток надивилася на «нормальних» людей і знала, що в середині вони частіше за все зіпсовані. Дівчинка вирішила подумати про це трохи пізніше. Думаючи, чим себе зайняти, пішла знову у мансарду, де знайдені скарби були ще не до кінця вивчені.

Віра не планувала відкривати скриню, але, ключ, який тримала у руці наче наполягав, що варто спробувати. Так дівчинка і вчинила.

Ключ підійшов. Замок відкрився з невеличким скреготом, видно, іржа його не помилувала. Далі дужка відпала від основної конструкції, і Віра, знявши його, змогла відкинути кришку таємничого вмістища.

Побачене порадувало її, але не дуже. Кілька атласних подушок, пара жіночих перук, навіть попалися дамські черевики, прикрашені пір’ям. Тобто, нічого особливого.

На самому дні, дівчинка знайшла невелику дерев’яну коробку, відкривши котру знайшла різні жіночі дрібниці для шиття. Наперсток, кілька котушок ниток, швейні ножиці. Для Віри вони взагалі не представляли ніякої цінності…

Ще там лежали окуляри у простій оправі, які зазвичай носили класичні бабусі. Віра хотіла спочатку для сміху вдягти їх, але потім передумали. Ще зір зіпсує. Окуляри виглядали зовсім звичайними.

Дівчинка відчула досаду, тому що розраховувала знайти у скрині щось більш цінне та цікаве. Закривши скриню, знову обдивилася мансарду. На цей раз помітила, кілька пучків сушеної трави, що висіли під стелею.

«Скільки років вони тут висять», - мимохіть подумала дівчинка.

Віра одразу безпомилково змогла зрозуміти, що це за рослини: звіробій та календула. Знала, що з них можна приготувати чудові маски для обличчя, засіб від нежиті, хороший чай, який буде зігрівати зимніми вечорами. Шкода, що таким способом неможливо зігріти душу та змити всі образи.

Дівчинці стало цікаво, хто міг повісити цілющі трави сюди. Невже, це зробила перша хазяйка будинку, тобто, її прабабуся. Мимохіть підліток подумала, що зможе запитати про це, коли піде до неї в гості, але тут же відмахнулася від такої задумки. Адже вирішила, що більше не піде до підозрілої бабусі.

Батько цілий день не телефонував і не писав, тому, Віра сама написала йому на вайбер. Той сухо и коротко відповів, що все добре, не варто хвилюватися. Донька не стала розпитувати, якщо все добре, то добре.

Під вечір зарядив дощ, причому досить сильний. У кімнатах сутеніло. Від звуку дощових крапель, що барабанили по склу, ставало затишно та умиротворено. Віра не стала вмикати світло. Поставила стілець біля вікна, сіла та почала  дивитися у вікно, насолоджуючись видом.

Навіть через зачинене вікно, можна було відчути ту свіжість і прохолоду, що царювала на вулиці. Листя вишень та яблунь стали дуже яскравими, трави неначе полягали відпочивати рівним килимом. Дощ наповнював рослини новою силою, даруючи життя та насиченість.

Юна міська жителька відчувала, як їй подобається сидіти на насолоджуватися тим, що знаходиться по ту сторону вікна. Мабуть, вперше за тринадцять років життя, у душі загнаного підлітка царював спокій. В очах зник блиск тривоги, жалощів, образи і навіть страждань.

Будинок відчувався рідним, люди навкруги були такими добрими. Добрими хоча б тому, що не називали її товстою та потворною. У маленькому сільському світі все було інакше, і дівчинці подобалося те, що вона тут бачила.

Красивий особняк, великий чорний кіт, дивна старенька, милий молодий хлопець-все це було звичайним, але таким потрібним для неї. Найголовніше - поряд був їх батько.

Нехай вони так і не налагодили спілкування, але він знаходився тут, поряд з нею. І хоча свідомість нагадало дівчинці про те, що батько умчався до своєї коханою (яку Віра терпіти не могла), вона постаралася не сильно роздумувати на цю тему. Адже він повернеться, не покине тут свою доньку. До того ж, необхідно зайнятися тим, щоб продати будинок…

Від такої думки, дівчинка серйозно засмутилася. Радіючи життю тут, вона постійно забувала, що так буде не завжди. Потім будинок продадуть, і їй знову доведеться вертатися у місто.

Зараз думати про це не хотілося. Вона вийшла на ганок. Дощ став трохи менший, и сидячи на ганку, дівчинка спостерігала за тим, як сутінки все більше вступають у власні права. Навкруги стояла тиша, якщо не враховувати шуму від дощу.