Розділ 14

- Ти тоді ключи загубив, - тихо сказала вона, - повернути?

Зефір ніяк не відреагував на ці слова, лише приліг, витягнувши лапки. Йому було добре поряд з новою подругою.

Але продовжувалася ідилія недовго. Кіт прокинувся та різко устав. Підняв голову, наче прислухаючись, два рази нявкнув. Подивився на Віру, після чого помчався у невідомому напрямку.

Почувся шум під’їжджаючої машини. Віра повернула голову та відчула, як серце забилося сильніше. Повернувся Антон, і дівчинка, сама не знаючи, що робить, помчалася до нього.

Молодий чоловік також її побачив та привітно махнув рукою. Він як раз допомагав вийти з машини дівчині, коли Віра підійшла ближче. Побачивши молоду жінку, школярка зупинилися. Антон не говорив, що тут буде ще хтось.

- Віра, привіт, - посміхнувся Антон, - добре, що ти зайшла. Знайомся - це Сніжана.

Віра мовчала, все ще сподіваючись, що це його сестра чи якась інша родичка.

- Моя наречена. Я за нею їздив у місто.

Підліток відчула, як земля йде у неї з під ніг. Вона не могла дати звіт власним емоціям, лише розуміла, що приємного тут мало.

- Зайдеш до нас? Я як раз торт величезний купив з вершками. Є коньяк, але ти ще маленька. Тому тобі не наливатимемо.

Антон і симпатична дівчина по-доброму засміялися, і Віра відчула, як до горла підступає гіркий ком. Їй хотілося розвернутися та піти, але не наважувалася. Не ввічливо.

- Яка ти гарненька, - посміхнулася Сніжана, - Антон розповідав, яка ти мила дитина.

- Ніяка я не гарненька, - тільки і відповіла Віра, перед тим як розвернутися та втекти. Спиною відчувала, як Антон та Сніжана дивляться їй услід спантеличеними поглядами, і навіть відчувала деяке задоволення від чужої розгубленості.

Сльози душили її, але сліз не було. Віра просто йшла вперед, іноді відпихаючи ногою дрібні камінці, що лежали на землі. Думала, що робити далі. Піти у ближчий магазина та набрати солодощів? Зачинитися вдома і «ум’яти» все до останньої цукерки. Чи може щось приготувати отруйне з лікарняних трав? Правда, для чого це робити і кому потім віддати випити, Віра погано розуміла.

Вона розуміла лише те, що у душі твориться незрозуміле. Гірке, образливе. Причому, це була не та образа, що відчувалася на однокласників та інших кривдників. Не та гіркота, яка проявлялася, коли батько черговий раз ігнорував її, віддаючи перевагу присутності Ельвіри. 

Зараз боліло саме серце особливим болем. Вірі навіть не хотілося аналізувати, роздумувати на цю тему. Їй просто було погано. І найгірше було те, що нікому навіть розповісти що накипіло на душі, те, що роками накопичувалося по різним причинам.

Коли Віра побачила перед собою Зефіра, вона не здивувалася. Мабуть, кіт відчував, коли їй погано і готовий був прийти на допомогу. Хоча, чим могла допомогти не розумна тваринка? Хіба що вислухати, нічого не відповідаючи.

Якийсь час, Віра дивилася на чорного друга. Потім гірко посміхнулася:

- І знову привіт, приятелю. Шкода, що ти не людина… хоча ні, добре, що ти не людина. Люди лише горе мені приносять. А ти не зможеш надати мені полегшення, проте, не зробиш гірше.

Голос юної дівчинки звучав з таким болем, що, мабуть, навіть кіт це помітив. Він підійшов ближче, вигнув спину. У погляді промайнуло співчуття. Хоча, можливо, так хотілося думати зраненій душі.

Зефір повільно пішов уперед, кілька разів оглянувся. Дівчинка не стала з ним сперечатися, просто пішла за ним, прекрасно розуміючи, куди він її приведе. Хотілося піти хоч кудись, побачитися хоч з кимось. Можна и з прабабусею, чому б і ні.

Коли вона разом з котом зайшла у знайомий будинок, Софія займалася в’язанням. Спиці блимали наче блискавки. Віра зупинилася, дивлячись на жваву бабуню.

«Клік-клік», - говорили спиці, і даний звук звучав у вухах Віри наче дзвін зброї. У голові промайнули кадри якогось історичного фільму, де герої билися на шпагах.

- Прийшла, все ж таки, - промовила хазяйка, піднімаючи голову, - довго тебе довелося умовляти. Мій кіт втомився мотатися у село і назад.

- Я не збиралася приходити, ви даремно ганяли Зефіра, - промовила Віра. Вона і зараз не відчувала особливої охоти знаходитися тут, але зате відчувала, що її наче прикувало до одного місця. Горло стиснуло, сльози підступили до очей.

Софію поганий настрій правнучки не здивувало. Принаймні, вона не виразила ніяких емоцій. Повільно відклала спиці та в’язання у сторону, подивилася на дівчинку та сказала:

- Це називається «розбите серце», люба. Коли болить настільки, що здається, наче світ зупинився, розколовся на тисячу уламків.

- Звідки ви знаєте? - придавленим голосом запитала дівчинка.

- Кому про це знати, як не мені? Я пожила у цьому світі більше ніж ти, і знаю, наскільки він може бути жорстоким.

- Звідки ви знаєте, що це зі мною сталося?

- По твоїм очам, мила. Очі - дзеркало душі. Через них можна побачити більше, ніж почути з будь-яких слів. У тебе, до речі, мої очі. Зараз вони у тебе сірі з зеленуватим відтінком, але з часом стануть зеленими, будь певна.

Віра давно помітила, що у її родички дійсно були великі, незвичайні та яскраві зелені очі. Можливо, при інших обставинах у дівчинки прокинулося б бажання мати такі ж, але зараз викликало не дуже багато ентузіазму.