Розділ 15

Вона продовжувала непорушно сидіти за столом, дивлячись перед собою. Сльози висохли, гаряче обличчя поступово остигало. У душі ріс протест, проти всієї тієї несправедливості, котра відбувалася у її житті. Чому так виходить? За що вона вийшла такою «помилкою природи»? Товста, незграбна, не потрібна, не товариська, не красива. Мабуть, список недоліків можна було продовжувати довго, але Вірі не хотілося займатися самобичуванням.

- Ви дійсно моя прабабуся? – запитала дівчинка.

- Так, - кивнула та, - і наша зустріч не випадкова. - Я чекала на тебе, Віро. Як єдину людину, котра зможе мене зрозуміти, усвідомити наскільки ми потрібні один одній.

- У вас є щось солодке?

- Зараз.

Софія швидко поставила каву з молоком та сирну запіканку. Поки Віра повільно їла, прабабка напряму запитала:

- Ти б хотіла помститися йому?

Віра відпила трохи кави. Підбадьорливий напій збудив її, привів у злу агресію. Від висохлих сліз боліли очі, настрій був паршивим.

- Чому б і ні? Нехай би ніколи не одружився зі своєю кінченою нареченою.

- Все може бути, - туманно відповіла Софія. – Знаєш, Віро, адже у нашому жіночому поколінні знаходиться велика сила. Правда, не кожна може її отримати та вірно розпорядитися…

- Зефір у мене ключ залишив, - не ввічливо перебила Віра, - я його не принесла, але, якщо він потрібен, можу збігати.

- Ти знайшла для нього використання?

- Так. Від старої скрині. Але там нічого немає цікавого чи цінного. Ляльки, котрими вже ніхто не грав сто років. Дрібниці, нікому не потрібні.

Жінка деякий час мовчала, потім обережно запитала:

- Ти не знаходила там окуляри? Звичайні такі…

- Знаходила, - байдуже відповіла дівчинка, - здається, там я їх і лишила.

- Принеси їх. Вони мені потрібні.

Віра допила каву:

- Може, давайте, я вам нові придбаю? Скажіть, які саме. У мене є кишенькові гроші.

- Мені потрібні ці. Принеси наступного разу.

- Добре, - коротко промовила дівчинка. Тепер вже не сумнівалася, що «наступний раз» обов’язково буде. Тільки тут вона могла хоча б поговорити, розказати, дозволили собі таку розкіш, як справжні емоції.

- Налити тобі ще кави?

- Налийте.

- Молока додати?

- Ні. Буду пити чорну каву. Чорну, як моя душа…

Жінка розсміялася. Віра ледь помітно, сумно посміхнулася. Сама не розуміла до кінця, чи були сказані слова жартом, чи вона говорила серйозно.

Сильно роздумувати не стала. Посадила на коліна Зефіра, почала його гладити. Прабабуся сіла поряд, трохи обняла Віру. Дівчинка відчула, що на душі стало легше. Чи про таку рідню вона мріяла? Мабуть, ні, але чи такий варіант гірше? Тут не було ненависних для неї людей, не зустріла байдужості, як звичайно. Зате був теплий кіт і стара жінка, така ж знедолена, як і підліток, що тільки починав жити.

Усю ніч йшов дощ. Барабанив по даху, по склу. У домі було душно, але Віра забралася під ковдру з головою. Так затишніше, безпечніше. Вона думала про те, що сталося вдень. Думала, доки не заснула, і не проспала до дванадцятої.

Погода не змінилася, стала ще гірше. Погодні умови засмутили дівчинку, адже вона збиралася піти знову до Софії та Зефіра. Як на злість, дощ не просто йшов, а лив як з відра. Але дівчинку і це не зупинило. Врешті решт лише вода з неба ллється. Вдягне гумові чоботи, дощовик, парасолю візьме. У лісі, звісно, суцільне болото, але нічого.

Вона встала, вдяглася, роздумуючи, що з’їсти на сніданок. Від роздумів її відволік батько, який зайшов у кімнату у поганому настрої.

- Нарешті ти прокинулася. Я тобі дозволяю так довго спати, тільки тому що літо. Насолоджуйся!

- Дякую, тато, - похмуро відповіла дівчинка, - ти не бачив, куди дощовик подівся? Був тут такий старий…

- Нащо він тобі?

- Прогулятися хочу.

- Куди? Ти бачила яка погода за вікном?

- Припустимо, бачила. Але хочу сходити у гості до своєї прабабусі.

- На кладовище? Дощ скінчиться, сходимо.

- Ні, - наскільки могла терпляче відповіла Віра, - у ліс. Вона там живе. Разом з великим, чорним котом. Учора я пила у неї каву, їла пиріг.

- На мітлі верхи, сподіваюся, не літає?

- Не бачила, - розгубилася Віра, - а що, повинна?

- От і добре. Хоча тебе, особисто, мітла не витримає.

-Тату…

- Віра, достатньо. Досить шастати по селу. Своїм уявним друзям скажи, що я тебе до них не відпускаю.

Раптом, дівчинка розізлилася:

- Я питати не буду. Займайся дорослими, важливими справами. Продай будинок, краще за безцінь та віддай гроші своїй шльондрі.

Батько замахнувся, його очі гнівно запалали. Дівчинка від страху відступила на один крок.