Магічне покликання

Розділ 20

Тим часом, мирно дрімаючий Зефір, трохи відкрив очі, розвів вуха, демонструючи настороженість. Коту щось не сподобалося, хоча навкруги нічого не змінилося, царював спокій.

Чорниш устав, потягнувся, вигнув спину, після чого зістрибнув з ганку, подивився у сторону воріт. Відправився туди, збираючись вийти за хвіртку. Мабуть, кіт був упевнений, що знаходиться тут у гостях, а не вдома, тому вирішив, що час йти.

- Ні! Не дозволю! - крикнула Віра, кидаючись за котом. Обхопивши м’який комок шерсті, із зусиллям підняла його та притиснула до грудей.

Зефіру така вільність не сподобалася. Він вивернувся, впився кігтями в нову хазяйку, незадоволено нявкнув.

- Тобі не можна повертатися, - твердо промовила Віра.

Чому не можна, дівчинка не могла з точністю сказати. Чітко розуміла, чому не повернеться до «супер» бабки сама, але чому не бажала відпускати кота? Мабуть, тому що знала, що той не повернеться.

Стало темно. Батько прислав повідомлення, що буде сьогодні пізно, і щоб донька лягала спати, не чекаючи його. Якби дівчинка знаходилася сама, вона б дочекалася батька.

Зараз їй більше хотілося заспокоїти улюбленця, котрий з кожною секундою вів себе все більш збуджено. Порадувало і те, що дівчинка отримала невелику відстрочку у представленні Зефіра і батька один одному. Можливо, ситуація вирішиться сама по собі.

Зефір, зрозумівши, що Віра його відпускати не збирається, почав чинити опір більш активно. Але дівчинка не бажала здаватися.

- Малий, не хвилюйся. Пішли спати. У мене є для тебе кошик, чи, якщо бажаєш, можеш спати у моєму ліжку. Я тобі подушкою поступлюся. Тільки не вередуй.

Кіт не реагував на умовляння. Прийнявся вже не просто нявчати. Скоріше верещати, владно вимагаючи, щоб його відпустили. Дівчинка, вже не знаючи, як вчинити, поспішила піти з ним у кімнату, закривши двері, сподіваючись, що, чорний кіт заспокоїться з часом.

Але він не заспокоївся. Знову та знову дряпав двері, голосно завивав, бив хвостом по підлозі. Здається, що його терзає дивна нудьга, поглинає тривога. Від цього ставало моторошно, Вірі почало здаватися, що вдома вони не самі. Що є ще хтось, привид, злий рок, який переслідує тих, у кого немає у житті просвіту.

У вікно зазирнув місяць і Зефір зовсім збісився. Стрибнув на підвіконня, трохи не обідрав завіси, він, у прямому сенсі почав битися у зачинене вікно, намагаючись, мабуть, розбити скло. Дівчинка не могла зрозуміти, що робиться з її улюбленцем, але вже твердо знала, що його доведеться відпустити. Не дивлячись на усвідомлення, дитина відтягувала момент розлуки, все не наважуючись на цей вчинок.

Нарешті, вибившись із сил, кіт обернувся до Віри та благально подивився на неї. Погляд жовтих очей готовий був знову наповнитися сльозами. Подібного школярка винести не могла.

- Добре, Зефір. Якщо така твоя воля, йди.

Дівчинка відкрила вхідні двері. Котяра, не зволікаючи, блискавкою вилетів на вулицю, і через долю секунди, зник з воротами. У Віри здавило горло, насилу стрималася, щоб не розридатися. Вона любила кота і вірила, що він до неї також прив’язаний. Виявилося, що ні…

Можливо, дівчинка дала б волю сльозам, але в цей момент повернувся батько. Було біля десятої вечора, і на дворі повністю стемніло. Підлітку не хотілося розказувати про причини поганого настрою.

Вони поговорили недовго, Віра, сказавши, що стомилася, лягла спати. Але як і очікувалося, заснути не могла. Полежавши хвилин сорок, прийнялася думати над тим, що сталося за останній час.

Не виходила з голови Софія. Дівчинка задумалася: можливо, їй не так все одно на родичку. Хіба не прабабуся втішала її, коли нікому іншому своє горе повідати не могла? Так, стара виявилася відьмою, але хіба це не право її довгого життя? Свій незвичний та небезпечний дар, вона бажала передати власній правнучці, щоб, нарешті, заспокоїтися із миром. Мабуть, її бабуні, життя набридло гірше гіркої редьки. Кому б життя не набридло більше ніж за сто років?

У Віри була спокуса прийняти пропозицію прабабки. Але страх зв’язатися з невідомим був сильнішим. Не буває нічого просто так… Віра була упевнена, що вона і так вже накоїла більше, ніж треба, вплуталася у щось, у що вплутуватися не бажала.

Вперше у житті у ній спалахнув банальний дитячий страх. Втекти від відповідальності, зробити вигляд, що її у домі Софії ніколи не було. Але з іншого боку…

Дивно, що старенька-чарівниця її так просто відпустила. Та ще й дозволила забрати Зефіра. Вона наче все знала наперед. Знала, що кіт повернеться, і що… Віра також повернеться. Але ж дівчинка не збиралася повертатися.

Віра повернулася на бік, накрилася з головою ковдрою. Їй здавалося, що так вона врятується від власного, поки що не дозрілого рішення.

Виходить, що все пов’язане з Софією, терпіло крах у плані життя та особистого щастя. Її власна донька скінчила життя суїцидом (хто знає, можливо «любляча» матуся напряму допомогла у цьому).

Онук так і не знайшов у житті щастя, отримав у юності лише «тягар» у вигляді пухлої донечки. Сама правнучка теж себе особливою щасливою назвати не могла. Вважається, що дитинство найбільш безтурботна пора життя, от тільки це ствердження не відносилося до підлітка, що мав купу комплексів.

Випадково у це виявився вплутаний Антон - молодий хлопець який не мав відношення до їх проклятого роду. І він ні в чому не винен, хоча Віра спочатку думала, що винен.



Наталія Ковган

Відредаговано: 13.11.2020

Додати в бібліотеку


Поскаржитись