Розділ 21

Віра швидко йшла назад у «Золотий особняк». Ліхтарі вже зовсім не горіли, але дівчинку це взагалі не хвилювало. Йшла уперед інтуїтивно, і завдяки думкам, що повністю поглинули її, не помітила, як опинилася знову у своїй кімнаті.

Отже вибору не було. Точніше був, але не дуже привабливий. Віра могла знову лягти у постіль, вкритися ковдрою та спробувати заснути. От тільки заснути не вийде, сумління не дозволить. Надто багато їй відкрилося, щоб життя стало колишнім.

Доведеться йти до своєї «чудової» прабабусі з’ясовувати стосунки. Інакше, наслідки будуть жахливі. І що найгірше, навіть не для неї. Якщо правнучка не розставить усі крапки над «і», тобі Антон просто помре, батько, так і не знайде особистого щастя і не налагодить з донькою відносин. Та й вона сама буде продовжувати жити тим життям, яким жила до певного моменту. Жила, але більше так жити не бажає.

«Ні. Краще нехай мене бабуня проковтне. Може, хоч, подавиться».

Не могла Віра забути і про Зефіра. Його дивна, божевільна поведінка наводила на думки, що без його хазяйки не обійшлося. Мабуть, у них був свій зв’язок, котрий не дозволяв чорному коту довго знаходитися далеко від Софії. Дівчинка повинна була дізнатися, де він, і чи все з ним у порядку. Можливо, вдасться домовитися із відьмою, щоб вона віддала їй кота.

Віра піджала вуста. Домовлятися із прабабкою доведеться у будь якому разі, от тільки чи вдасться до чогось прийти? Софія вперта, зарозуміла, не сприймає заперечень.

«Зате тепер знаю, від кого мені передався важкий характер», - подумала Віра.

Дівчинка подивилася у вікно. Стояла безмісячна ніч. На годиннику була половина другого. Потрібно вирішити усе до світанку. Отже, час йти, зволікати вже ніколи.

Школярка рішуче встала, узяла рюкзак. Поклала туди окуляри, ключ від скрині, нащось взяла яблуко. Закинула ношу за плечі, направилася до вхідних дверей. Проходити потрібно було повз тієї кімнати, де спав батько.

Опинившись біля дверей кімнати батька, Віра зупинилася. Горло здавило від підступаючих сліз, котрих не здатна була стримати. Донька йшла, і могла не повернутися. Якщо це був останній день, коли вона бачила батька? Поглянути на нього, хоча б іще раз…

Обережно, без найменшого скрипу, відчинила двері. Не дивлячись на безмісячну ніч, донька змогла роздивитися постать батька, сплячого на ліжку. Здається, він лежав, відвернувшись до стіни. Кілька хвилин, Віра стояла і дивилася на нього, відчуваючи, що мужність їй готова зрадити.

«Вибач, батьку. Нікчемна з мене донька. Мабуть, ти з усіх сил намагався зробити мене краще, як умів. Але заради тебе я буду намагатися повернутися. Можливо, нам ще не пізно зрозуміти один одного».

Прикривши двері, дівчинка вийшла з дому. Ніч була тепла, але свіжа. У височіні сяяли зірки, і Віра мимохіть замилувалася тим антрацитовим полотном, що розкинулося над її головою.

Наскільки могла впевнено крокувала до лісу. Намагалася відганяти від себе думки про те, як буде йти через лісову хащу вночі. Усвідомлювала, що чим далі у ліс, тим страшніше, прямо як у казці.

Над головою пролетів кажан, десь почулося ухання пугача. Квакали жаби, зашурхотіла трава. Скоріше за все, це був або їжак, або вуж.

Не дивлячись на переживання, Віра не могла не відчути чарівність ночі. Вона побачила світ, прихований від людських очей у денний час. Картина, що розкинулася перед нею, не піддавалася описанню, її потрібно було бачити. І Віра жадібно вбирала у себе звуки природи, таємниці, у які довелося проникнути.

Хотілося, щоб дорога тривала вічно, але нічого вічного немає. Скоро показався будинок. Він здавався повністю покинутим, якби не слабкий вогник у вікні. Це точно не було світло від електрики.

Віра пригадала, що її прабабуся не визнає сучасності. Сама дівчинка не бувала тут уночі.

Оскільки відступати було нікуди, та й бажання не виникало, Віра підійшла до дверей, тихо відчинила, зайшла до кухні, де випила стільки теплого молока, та з’їла величезну кількість смачних булочок.

На столі горіло кілька воскових свічок, лежав довгий пергамент, хоча це міг бути і звичайний папір. Вірі стало нудно від усього цього. В якийсь момент, колишнє життя здалося дитині не таким вже і поганим. Нехай її ображали усілякі козли-однокласники, але від них знаєш, що очікувати. От чим завершиться дана історія, важко сказати. Та й чи буде вона мати завершення узагалі?

Зверху почулося нявчання. Віра підняла голову та побачила велику пташину клітку, внутрішність якої заповнювала величезна чорна маса з жовтими палаючими очима.

- Зефір, ти там? - вигукнула дівчинка, - це вона тебе туди посадила? Хоча, хто ж іще? Тримайся, приятелю. Зараз зніму.

Скинула з себе рюкзак, кинула на підлогу. Після чого дівчинка подивилася навкруги себе, шукаючи щось, що могло допомогти їй добратися до кота. Але стільців не було, на кухні стояли лише довгі лавки. Прийшлося штовхати одну з них до потрібного місця. Ускочивши на лавку, Віра потягнулася до дверцят клітки, відчинила її та поманила до себе тварину.

- Давай до мене. Я тут подумала: може втечемо? Особисто мені дуже хочеться. Не тільки звідси, але і узагалі куди подалі.

Дівчинка знала, що говорить дурницю, що дорога відступу відрізана, поки вона не налагодить те діло, заради котрого і прийшла сюди. Але їй було страшно, і коли розмовляла, ставало легше.