Магічне покликання

Розділ 22

Сонце яскраво заливало кімнати «Золотого особняка». Стрілка годинника наближалася до двох годин дня, що було пізно навіть для підлітка, що любив поспати у літній час.

Дмитро відкрив двері, зайшов у кімнату доньки. Його тривожило, що вона так довго не вставала з ліжка.

Зайшовши у кімнату, підійшовши до ліжка доньки, молодий чоловік завмер на одному місці. Він не одразу зрозумів, що бачить перед собою.

Біла подушка, яка призначалася для того, щоб люди клали на неї голову, майже повністю зникла під чорною, м’якою масою. Величезний «коровай» чорного кольору задоволено посапував, час від часу здригаючись гострими вухами.

Віра сповзла практично до нижньої частини ліжка. Звернувшись калачиком від нестачі простору, використовувала замість подушки власні долоні. Навіть дивно, як школярці вдалося спати у такій позі. Але обидва спали як убиті.

Дмитро не знав,  будити Віру чи дати поспати їй ще трохи. Хотілося дізнатися, що за «чудо» спить на її ліжку, зовнішні нагадуючи великого кота.

У цей момент Віра, відкрила очі і побачила стоячого поряд з ліжком батька. Посміхнулася дитячою усмішкою, у котрій промайнуло щось схоже на щастя.

- Тату?

- Вставай, сонько, - нетипово ласкаво промовив батько, - я тобі какао зварив. Не знаю, наскільки добре вийшло, але я старався. Будеш пити замість кави.

- Дякую, татку, - тихо, але з явною вдячністю промовила дівчинка.

Вона відчувала себе на подив відпочилою. Після безсонної ночі, повернувшись майже о восьмій ранку, Віра відключилася, як тільки впала на постіль.

Піднялася, сіла на ліжку, потягнулася. Зефір, також прокинувшись, взяв з неї приклад, виконуючи останні вправи набагато граціозніше.

Дмитро вказав на тваринку і запитав достатньо спокійно:

- Хто це?

- Кіт.

- Я бачу. Але що він тут робить?

- Живе, - рішуче промовила дівчинка, - віднині це мій кіт. Наш улюбленець.

-  Ми з тобою це вже не один раз обговорювали.

Віра піджала вуста, розуміючи, що буде розмова. І хоча, вона могла бути важкою, підліток не мала вибору. Цю битву вона має виграти. Як виграла битву, котра «кипіла» вночі у її душі. Хоча, можливо, тут як раз програла…

- Що ти там казав про какао? Я б хотіла зараз випити чашечку. Чи навіть дві.

- Бутерброд тобі зробити?

- Так. Солодощі є?

- Знайдуться.

- Тоді побільше. І Зефіру потрібно покласти чогось рибного. Він любить.

- До Зефіра ми ще повернемося. Сама ім’я обирала?

- Сама, - з гордістю промовила дівчинка.

Через двадцять хвилин, Віра сиділа за столом, щедро намазуючи білий хліб вершковим маслом. Зефір знаходився під столом, активно поїдаючи консервовані сардини. Нова хазяйка роздумувала над тим, чим буде годувати пухнастого «малюка», коли вони повернуться, у місто. У її котика буде все необхідне, найкраще.

Віра готова витрачати на нього свої кишенькові гроші. Уявила довгі зимні вечори, як вона буде лежати на ліжку зі смартфоном у руці, а поряд величезна, м’яка грілка,  мурчальна та тепла. Тепер дівчинка точно не буде самотня, вона знайшла кого любити, і хто любитиме її.

Рука з бутербродом застигла у повітрі, пригадалися всі ті події, котрі прийшлося пережити вночі.

Ніч, котра тривала наче ціле життя. Той час, коли прийшлося навіки попрощатися зі своєю прабабусею. Тепер школярка точно знала, що її стара родичка відійшла до іншого світу.

Так, Віра тоді підписала договір. Чітко розуміла, що погоджується на те, що при неправильному використанні принесе величезні проблеми. Але якби вона його не підписала, проблем стало б не менше. Гірше те, що тоді нічого б не вдалося виправити. Так, вона хоча б спробує.

Отже, тепер у неї була приватна таємниця, непідвласна нікому, окрім Зефіра. Кіт пов’язаний з нею, і Віра могла не боятися, що тваринка почне вередувати. Мимохіть Віра подумала, що робити, якщо доведеться його залишати, коли піде у школу. Але кошак завжди зможе чекати на неї біля шкільного закладу. Хитрий кіт спокійно сховається від туповатих школярів.

Віра відпила трохи какао. Вже займався світанок, коли разом з договором та Зефіром, вона покинула будинок відьми. Потім, відійшовши від нього на кілька метрів, дивилася як той горів.

Полум’я поглинуло його повністю, і Віра мимохіть думала, чи не з пекла цей вогонь? І не чекає така доля кожну відьму, котра вирішила пізнати світ магії. Мабуть, колись вона про це дізнається. Тепер, лишалося тільки стояти та дивитися, як її прабабка, залишившись у домі назавжди, поховала не тільки себе, але і всі чарівні штучки, котрі збирала на протязі життя.

Тоді у Віри скотилися дві сльози, залишивши мокрі доріжки на щоках. Її прабабуся обрала саме таку дорогу, хоча могла прожити життя інакше. У неї був вибір, а у правнучки його особо не було. Але хто знає, адже у світі далеко не все стається випадково. І якщо сталися зміни, можливо, вони добрі. А може і ні.

Коли будинок догорів, залишивши невелике попелище, Віра зрозуміла, що пора йти додому. Вже зовсім розвиднялося, краще буде, якщо вона повернеться до того, як прокинеться батько.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше