Розділ 10. "Веліґрад"

Настав фатальний день. Я, Сивілла Лінкольн їду до столиці. Мене переповнювали емоції настільки, що сидіти на одному місці не могла. Бігала туди-сюди, весело щебетала, допомогла мамі зі сніданком. Та батько, не розділяв моєї веселості, навпаки, ходив похмурий як грозова хмаринка.

Коли приїхав наш екіпаж і Джон відніс наші сумки, а я обняла маму, й сумно було з нею прощатись. Не знаю чому, та мені підказувала інтуїція, що додому повернусь не скоро. Та надворі, біля екіпажу на мене чекав неприємний сюрприз. Натовп селян... Звідки вони дізнались? Не розумію... А якщо і дізнались, бо плітки у невеликому селі розносяться зі швидкістю вітру... То навіщо прийшли? Невже попрощатись, що безмежно люблять мене і сумуватимуть?

— Селі! — вигукнула Ілана, й зробила кілька кроків вперед.

Яка ж Ілана ідеальна, кожне пасмо волосся стоїть настільки акуратно, а сарафан без жодної вм'ятини, наче вона ніколи не сідає в ньому.

— Іланно, прийшла попрощатись? — одразу перейшла до справи я.

— Дізналась що ти їдеш до столиці... — на слові столиця її очі засвітились цікавістю та сумом.

І мені навіть жаль її стало. Вона ж приречена прожити в Моргалії до кінця своїх днів. Жодних пригод, нових вражень. Тільки чоловік та діти.

— Так, їду...

— Ось, приготувала тобі в дорогу, — і вона простягнула мені спечені пиріжки.

Дуже здивувалась її вчинку та прийняла. Сіла в екіпаж і з висоти глянула на натовп селян, що дивились на мене так... Мабуть, їм шкода, що головне посміховисько, предмет пліток їде геть і вони більше не матимуть з кого насміхатись.

Та коні рушили і я більше не оглядалась, а дивилась тільки вперед.

Їхали ми довго, лісами, полями. Вечором зупинились у якомусь дворі де можна було переночувати та поїсти, а зранку знову дорога.

Що ми під’їдаємо до столиці, зрозуміла одразу по масштабах. По величезних будівлях, багатих маєтках в яких живуть, мабуть — герцоги чи лорди. А ще над усім цим височів палац династії Моймировичів. Не дивно, вони не діляться владою...

Та ми звернули із головної вулиці, на якій було так багато людей. Справді багато, такого натовпу навіть не бачила. А ще вони були одягнуті переважно у плащі чи мантії, у жакети що оздоблені золотою ниткою. Дами у сукнях, а не у селянських сарафанах. Мені навіть ніяково стало. Краще б я теж була у плащі з каптуром, та батько точно не дозволить.

Ми під’їхали до величезних воріт які самі відчинились й відкрили краєвид на високу споруду зі скляними вікнами. Скло було у королівстві ознакою багатства, його може собі дозволити тільки дуже заможна людина. А у цьому маєтку, як я зрозуміла Гільдії, бо великий герб перед вхідними дверима красномовно про це кричав, скла було аж надто багато. Наче будинок із нього тільки й складався.

— Сивілло, повторімо що ти маєш говорити, — знову розпочав батько, а я і  так слухала це всю дорогу.

— Я маю мовчати, говорити тільки тоді коли запитають.

— Так.

Відчинились двері й до нас на зустріч вийшов високий чоловік, і хоч виглядав молодо, та очі видавали його вік. Чула що в столиці, люди використовують магію, щоб приховати старість.

— Гратен Лінкольн! Радий бачити. — чоловіки потисли один одному руки й здається справді були раді бачитись.

— А це у нас маленька Сивілла?

Маленька? Мене здивувало таке звернення.

— Пам’ятаю тебе, як ти ще під столом ходила, — знову продовжив він уважно дивлячись на мене.

Ми зайшли в середину будівлі й мої очі отримали шок. Бо тут наче музей, цілі стіни завішані частинами тіл нечисті: роги, копита, зуби, ікла, хутро. А ще картини з нечистю і відомими мисливцями й серед них побачила батька. На картині зображена сцена, де Гратен в бою із легендарною істотою — Драконідою. Чому легендарною, та все просто, через крила. В народі якщо нечисть має крила, то вона особлива, бо може літати, та насправді Драконіди погано літають. Та вбивши цю нечисть, що спустошувала гірські селища, батько остаточно прославився.

Проходьте за мною, уже всі зібралися, та Вас чекають. І ми спустилися широкими сходами в низ. І я зрозуміла чому в будинку було так тихо, бо всі зібралися в низу, у величезному приміщені з лавами які простягалися овалом, а в центрі наче сцена у театрі. І мене провели саме туди у самий центр і залишили стояли як на виставці.

Це мені не сподобалось, дуже не сподобалось. Не люблю скільки уваги до своєї «скромної» персони. Мисливці сиділи на лавах і дивилися на мене, навіть шум зник. Я і собі теж розглядала усіх, переважно старезних мисливців. Молоді, мабуть, на полюванні, їм ніколи сидіти без діла.

— Сьогодні на засіданні мисливців, ми розглянемо справу Сивілли Лінкольн. Дочки Гратена Лінкольна, яка звинувачується у неправомірних діях. А саме... — почувши це оторопіла.

В чому це я обвинувачуюсь? Та коли сивий чоловік, що щойно це промовив у традиційному плащі мисливця та з ланцюгом на шиї, що свідчить про його високий чин у Гільдії, дістав газету «Маго-вісник» на якій була та сама стаття з малюнком мене. Точніше калікатурою на мене. Стало зрозуміло чому я тут. Та не зрозуміло, як поважна Гільдія може брати до уваги, ще і як основний доказ — газету!

Це в голові не вкладалося. Й більше походило на фарс ніж на правду.

— Отже, Сивілла Лінкольн, незаконно пробралась на територію полювання, і як результат загинуло, захищаючи її від нечисті 10 рівня — Єхидної, двоє молодих, перспективних мисливців.

На слові перспективних, хотіло голосно засміятись. Бо ні Дін, ні Ард, перспективними не були. Вони були дурнями, без честі й принципів.

— Виступатиме у ролі свідка Ердар Варс — автор статті та художник. Він перебував в Моргалії під час Магічного полювання і був свідком злочинів Сивілли Лінкольн.

І поряд представника Гільдії встав Ердар Варс, об’єкт моєї особистої, майбутньої помсти.