Розділ 14. "Опікун"

Не вірю. Це все сон і відбувається це все не зі мною. Я продовжувала сидіти на бетонній сходинці й дивитись в нікуди. Надворі вже стемніло, а Генрі так і не знайшли і це мене морально добивало. 

Я, сидячи у темряві, подорожувала своїми спогадами в яких фігурував батько. Він був для мене прикладом і хоч я не хотіла цього визнавати, та все рівно, Гратен був мені за взірець мисливця: сильним, мужнім, чесним, вправним. Коли я ще була маленькою, то батько майже не бував у дома, він увесь час полював на нечисть. А коли повертався, то розповідав неймовірні пригоди про страшну нечисть яку вбив... Я слухала з розкритим ротом і не упускала жодної деталі, розпитуючи у батька годинами. А потім він став полювати все рідше, вік все-таки, хоч він цього не визнавав і казав що у Моргалії багато справ, а напади нечисті почастішали.

— Сивілла Лінкольн? — до мене підійшов чоловік у дуже чистих, навіть надмірно вичищених черевиках. Без особливого бажання підняла очі й глянула на власника голосу.

— Ви хто?

— Гранд, ваш дуже далекий родич... Ваш дядько Гранд помер чотири місяці тому. А я успадкував його майно, оскільки він не мав прямих нащадків.

Нічого не розумію. Тобто мій дядько помер? Чому я не чула про це?

— То ким Ви мені доводитеся?

— Ніким. Я небіж дружини Гранда, яка теж померла дуже давно. Підіймайтеся, у мене не має часу тут стояти та пояснювати вам те, що Ви, в принципі, мали б знати.

Його тон розмови — обурював, як і він сам. Його манера поведінки була надто зухвала.

— Я вас не знаю, тому нікуди не піду. — процідила цьому нахабі. І саме в цю мить відчинились двері Гільдії й вийшов її Голова.

— Містере Гранде, дякую що так швидко змогли приїхати. Знаю, що відриваю вас від важливих справ... Та, у мене не було іншого вибору. Сивілла Лінкольн не повнолітня і по закону ви її опікун.

Голова Гільдії мало не розпливався в посмішці перед цим Грандом, якого я вперше бачу і ще б сто років не бачила...

— Так, ви справді відірвали мене від важливих справ. А ще скинули на мою голову дитину, з якою я не маю часу няньчитись. У Королівстві зараз навала нечисті, яка сьогодні напала й на палац. Такого ще жодного разу не було. Король Моймир 13 — лютий, як вовкодав.

Слухаючи злісний монолог Гранда, міркувала над тим, ким він є? Бо вичитувати нотації Голові Гільдії, може хіба що сам Моймир 13.

— Та, за збігом обставин, я і так збирався завітати до Гільдії, і сказати Вам особисто, що не задоволений вашою роботою. Що мисливці не справляються, а нечисть нахабніє з кожним днем все більше.

— Сер! Мисливці стараються. Ціною власної крові та життя захищаючи королівство від нечисті. Та зараз твориться щось незрозуміле, нечисть наче хтось очолив і веде проти нас...

— Так, про це я теж дещо знаю...

Гранд глянув на мене і передумав говорити.

— Ми йдемо, — твердо заявив чоловік, прийнявши рішення за мене. Та я і не поворухнулась.

— Сер, я не знаю цього чоловіка й не піду з ним, — повідомила Голові Гільдії.

Та наступних дій від «опікуна» я аж ніяк не очікувала. Він зловив мене за руку біля плеча й змусив піднятись на ноги, точніше він мене мало в повітрі не тримав. При цьому не відчував жодного дискомфорту.

— До-побачення! Завтра, після похорону, поговоримо. — сказав він Голові й рушив вперед до екіпажу, що був запряжений чотирма чорними кіньми, очі яких світились червоним. Це значило, що це не просто коні, а видозмінені, штучно схрещені з нечистю, або... Або навіть і є нечисть — приручена. Не могла точно сказати, бо темрява не давала роздивитись.

— Відпустіть, — я намагалась відштовхнути руку, яка боляче стискала мою, а потім безцеремонно заштовхнула в екіпаж.

— Ви... Ви ще пошкодуєте про це, — Зі злості випалила я. А екіпаж уже мчав на всіх парах вперед.

— Сумніваюсь, — прозвучала холодна відповідь.

                                     * * *

За двадцять хвилин екіпаж зупинився перед високим будинком. Гранд вийшов, а я не хотіла нікуди йти.

— Виходь, бо повториться історія, як біля Гільдії.

Перспектива мені не подобалась, і взагалі я дуже втомилась. Сьогоднішній день був надто довгим та важким, наповнений подіями, інформацією і трагедією. Тому вийшла з екіпажу і пішла до будинку за Грандом.

Вже в середині змогла краще роздивитись цього чоловіка, бо велика зала яскраво освітлювалась. І моєму здивуванню не було меж, бо Гранд дуже молодий, йому, мабуть, років тридцять, а ще він красивий. Такий собі еталон чоловічої краси, мужності та егоїзму. Та найбільше, що впадало в очі — це шрам, який знаходився нижче брови і який говорив сам за себе... показуючи всім, що це не просто старе поранення, а мітка, що залишається від прокляття. ‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​