Розділ 16. "Не моє рішення"

Я сиділа на кріслі в кабінеті голови Гільдії, якого вигнали з його ж кабінету, більш поважніші особи, й не могла зрозуміти хто ким являється. Надто велике скупчення осіб із зарозумілою поведінкою та вседозволеністю, які вирішили, що можуть помикати мною. Та, не на ту натрапили. Я так просто не здамся.

— Гранде, відправ це «нещастя» назад до Моргалії. І так, завдяки «Маго-Віснику», усі тільки й говорять про дочку Гратена Лінкольна.

— Я не можу цього зробити, поки не знайду вбивцю Гратена. Тому, до того часу, дівчина залишиться тут, під моєю опікою, а потім вирішу що робити далі...

Гранд сміливо відповідав Моймиру, який, за щось, не взлюбив мене з першого ж погляду. І взагалі, мені не подобалось, що він пхає свого носа куди не слід.

— Заміж видати, ось куди її подіти, — почувши це мало не запустила щось важке в Моймира 13.

 Та мою невдоволену реакцію помітив Джек, який теж, чомусь, був присутній на дебатах.

— Хочу перервати вашу цікаву розмову й нагадати, що Гільдія назначила Сивіллі екзамен, склавши який, вона офіційно стане мисливцем.

— Мисливцем? Жінка? Джеку, ти з глузду з’їхав? — заревів король.

— Сивілла уже взяла участь у Магічному полюванні й духи лісу прийняли її. Тому фактично, вона уже є мисливцем. Та, їй залишилось скласти іспит, який призначила Гільдія, в якості покарання. Тобто відправитись у Прикордонний ліс та знищити нечисть восьмого рівня, що вбиває невинних.

— Досить Джеку! — різко зупинив Джека Моймир, який виглядав не таким дужим і молодим, як у «Маго-віснику», а навпаки, з помітним животом, з сутулими плечима та поглядом, який зовсім мені не подобався, бо виражав щось таке, що лякало, — Я не допущу, щоб з мого королівства сміялись й обговорювали. Тому, цьому не бути! — він стукнув рукою по столі.

Мені зовсім не сподобалось почуте, бо слова короля контрастували з моїми бажаннями, мріями, сподіваннями, які я збираюся реалізувати, і плювати, що там каже цей самозакоханий король.

— Отже, дівчина побуде в столиці під твоїм захистом, поки не знайдеш вбивцю. А потім видай її заміж за будь-кого...

Моймир говорив до Гранда, а мене наче тут не було, а це неймовірно дратувало. Потім, він повернувся до Джека й посміхнувся, та зовсім не лагідно, і процідив крізь зуби.

— З поверненням, синку, — і покинув кабінет. Аж навіть дихати стало легше, бо його персона неабияк гнітила.

Сказане ним, не одразу дійшло до мене. Швидше навпаки. Джек - син короля? Я з виразним запитанням дивилась на Джека, який не відповідав, хоч розумів, що я вмираю з цікавості.

— Джеку? Ти часом нічого не хочеш мені сказати? — протягнула я.

— Я незаконно народжений син Моймира 13.

Упс... Прикусила губу від ще більшої несподіванки. Не щодня таке почуєш. Після того, як король покинув кабінет, зайшов голова Гільдії з документами в руках і чомусь, від їхнього вигляду, мені стало ніяково. Думка, що шмат криги, на ім'я Гранд, стане моїм законним опікуном, приводила до панічного жаху. Кожна фібра душі противилась цьому...

— Міс Лінкольн, містере Мореан, я підготував документи про опіку, які повинні підписати обидві сторони. Містере, ви до цього не маєте стосунку, тому прошу покинути кабінет й не заважати вирішенню сімейної справи, — Голова Гільдії випроваджував Джека, а мені дуже не хотілося, щоб він йшов, тому дивилась на нього котячими очима. Джек розумів мене та не послухати Голову і не задоволеного Гранда не міг, тому попрямував до дверей, але перед ними зупинився.

— Міс Лінкольн, хочу нагадати Вам, що ви маєте право голосу і можете не підписувати документи. А офіційно відмовитись від опіки містера Мореана й звернутися до наступного родича що...

— Не має потреби. Міс Лінкольн, звісно ж погоджується з моєю кандидатурою, — самовпевнено заявив Гранд.

Джек зачинив за собою двері, а я була йому дуже вдячна за надану інформацію, бо тепер нізащо не підпишу ці кляті документи. Подивилася на Гранда й переможно посміхнулась.

— Приступимо, — заявив Голова й почав читати в голос обов’язки Гранда, як опікуна, та мої.

А потім перелік майна батька, якого було багато, сама здивована. Тут не тільки земля й будинок в Моргалії, а й будинок в столиці, фамільні прикраси, коштовні каміння, злитки золота та пристойна сума грошей. Ще Голова довго перелічувала унікальну колекцію зброї та артефактів. Це все багатство збирало не одне покоління Лінкольнів і я його остання представниця, тому це має дістатися мені. Та тут мене осяйнула думка, дуже не приємна... Що Гранд не просто так хоче стати моїм опікуном, не через те, що хоче дбати про мене.

Він хоче привласнити моє майно! Бо, якщо я підпишу документи, він стане моїм опікуном і фактичним власником мого майна, поки я не одружусь, бо тоді майно перейде не до мене... А до мого чоловіка. Ненавиджу закони королівства. Та, якщо я не одружусь і зі мною щось трапиться, то моє майно так і залишиться у Гранда.

Мореан взяв із рук Голови ручку та підписав документ. Потім перевів погляд на мене і дивився не кліпаючи...

— Я не підпишу цього! — твердо заявила я і з викликом дивилась на чоловіка, в очах якого з’явився небезпечний відблиск...

Здається моя заява розлютила його. Та байдуже, нехай хоч лопне від люті, я не підписуватиму нічого. Підійшла до дверей і подумала про те, що мені, мабуть, краще піти. А що? Своє рішення я сказала й не бачу сенсу більше тут знаходитись та дивитись на шокованого Голову Гільдії і злого Гранда. Моя рука потягнулась до дверної клямки й завмерла... І це не я її зупинила, навпаки, я з подвійною силою старалась дотягнутись до неї й піти геть. Та не могла.

Рука не слухала мене, як і ноги, та навіть голос... Я наче лялька, до рук та ніг якої були прикріплені ниточки, за які смикав ляльковик змушуючи виконувати свої бажання. Моєму здивуванню не було меж. Я ніяк не могла зрозуміти як це побороти? Як знову отримати контроль над своїм тілом? Як!? Кожна клітина мого тіла боролась, та — марно. Ноги продовжували йти до столу, а рука взяла ручку й підписала документ. Гранд одразу передав його Голові й холодно посміхнувся.