Розділ 17. "Поважний гість — нечисть"

— Ви! Ви! Та, як ви могли так поступити!? І взагалі, як?... Я різко замовкла, намагаючись зрозуміти, як він отримав контроль над моїм тілом.

Та жодна слушна думка не приходила до мене. Я уявлення не мала, як він це зробив. І це лякало. Та найбільше, що мене страшило, це те, що це може повторитись знову.

Отже, підіб’ємо підсумки. Гранд Мореан — офіційно став моїм опікуном. І це погано, це дуже погано, бо він... Я ж зовсім нічого не знаю про нього. Він мені не родич, хоч за дивним збігом обставин, найближчий на роль офіційного опікуна. Він наближений до короля, навіть ближчий ніж Джек, який все ж, є сином Моймира 13, хоч і бастард. Гранд точно займає одну з центрових посад в королівстві... І мені неабияк соромно, що я не знаю яку...

— Ти надто молода, дурна та наївна! Тепер мені зрозуміло навіщо Гратен, перед вашим приїздом сюди, написав мені листа, де попросив взяти опіку над тобою, якщо з ним щось трапиться.

— Ви брешете! Батько не міг таке просити, тим більше знати, що з ним щось трапиться...

Щойно почуте розривало мій мозок. Безжально вбивало дитячі ілюзії про безпечний світ. Світ, в якому керує зло — нечисть, яку можна вислідити й вбити. А як боротись зі злом у вигляді — людей, чи навіть друзів? Батько ж залишився із Генрі, а він був йому близьким другом... Гранд, дивився на мене як на бездомне кошеня, якого жаль, та й брати додому не хочеться. Він дістав із внутрішньої кишені довгого піджака, лист, й простягнув мені.

— Читай.

Я взяла листа, розгорнула й одразу впізнала дрібні літери батька. Швидко пробіглась очима, а потім ще раз перечитала і ще, бо очам своїм не вірила. Гратен і справді просив, таки просив, Гранда взяти мене під свою опіку. Батько ніколи, нікого, ні про що не просив... А ще мені було боляче від думки, що батько знав про небезпеку, що хтось збирається його вбити... І нічого мені не сказав, не поділився своїми хвилюваннями. Мені навіть соромно стало за свою поведінку.

Я ж так вперто робила все навпаки, щоб мене не попросив батько, я знаходила шлях, зробити все по-своєму. А він так наполегливо просив мене не лізти в полювання, часто повторяв що це небезпечно, що я навіть уявити не можу наскільки. Та, я розцінювала це як бажання батька, вбити моє бажання стати мисливцем.

— Я поважав твого батько, хоч його методи були грубі й надто прямолінійні. Та все ж, він був людиною честі й одного разу допоміг мені. А зараз, я віддаю цей борг і допомагаю тобі.

— Мені не потрібна ваша допомога. Я не довіряю вам. І зовсім нічого про вас не знаю. Ви... Ви не подобаєтесь мені.

— Досить, — він холодно зупинив мене, — Я не повинен тобі подобатись, бо ти мені теж не подобаєшся. Мене дратує твоя недалекоглядність, й прямолінійність, я вважаю це ознакою тупості. Тобі не потрібно про мене щось знати. Єдине, що ти маєш розуміти, що я взяв офіційну опіку над тобою не з власного бажання. І якби не цей лист, я б відмовився не вагаючись, навіть не глянувши у твою сторону. У мене і так безліч проблем та справ королівського значення. Безпека цілого королівства залежить від мене. Не від Гільдії мисливців, - збіговиська старців, які думають, що вони щось можуть...

Гранд емоційно говорив, що навіть жестикулював руками. Вперше бачу на його обличчі скільки живих емоцій.

— Я сама здатна про себе подбати. Ваша опіка мені не потрібна. Тому я анулюю ваш борг перед батьком. Відпустіть мене!

Він засміявся, чи скоріше він насміхався з мене.

— Ти не здатна про себе подбати! І уже б загинула, одразу після батька...

— Я б справилась з Генрі.

— Генрі? — він знову засміявся, — Генрі знайшли сьогодні в лісі — мертвим, майже без шкіри, очей, язика, пальців... Його важко було впізнала...

— Ні!.. Якщо Генрі не вбивав батька, то хто? Хто в біса це зробив?

Опікун нахилився до мене, я відхилилась, та він зловив мою руку, своїми міцними пальцями, в яких відчувалась нелюдська сила, міць, і вправно, своєю вільною рукою, застебнув на моєму зап’ястку металевий браслет. Я відштовхнула чоловіка від себе, та було пізно, все трапилось надто швидко. Холодний метал намертво тримався на руці, як я не намагалась його зняти. Та тут навіть застібки не було... Суцільний шмат темного металу.

— Зніміть негайно! — закричала я.

— Це для твоєї ж безпеки, від тебе ж самої. Завдяки цьому артефакту, я знатиму про твоє місцезнаходження. Тому, навіть не думай тікати, бо все одно знайду. І без артефакту знайду, він просто полегшить мені задачу.

Екіпаж зупинився. Я хотіла завити від безсилля. Ще ніколи не відчувала себе настільки беззахисною та залежною від когось. З батьком я могла сперечатись, торгуватись, хитрувати і він часто піддавався. Та, цей Гранд, мабуть, не людина.

Ми зайшли в дім і я все здивувалась, дивлячись на Гранда, чекаючи від нього якихось дій. Що ось, наприклад, він згрупується і нападе на нечисть, яка сиділа за його обіднім столом і їла сирний пудинг. Думала, що побачу, на що здатний опікун, й хотіла оцінити його бойовий стиль та уміння. Але нічого подібного не трапилось... Що здивувало мене до глибини душі.

Ще раз глянула на нечисть, а потім знову на опікуна, в моєму погляді було здивування й безліч запитань. Гранд, точно це бачив, хоч на мене й не дивився.

— Реанд! Якими дорогами?

Опікун підійшов до дроу, що нахабно продовжував їсти. Чоловіки потисли один одному руки і Гранд теж присів за сиіл.

— Ти ж сам просив повідомити, якщо щось дізнаюся про...

— Невже є інформація?

— Координати! — відповів дроу й хитнув головою в мою сторону, — А хто це у тебе тут? Не знав що ти полюбляєш таких юних. Ти особисто проводив рейд на вечірці мого брата й усіх неповнолітніх відправив додому. А сам..

— Це моя підопічна.

— Справді? Дивно? То ти новоспечений татко? Чи як у людей це називається?

— Я опікун. А дівчинка моя далека родичка, хоча не кровна, та... Це не важливо. Сивілло, підіймайся до себе в кімнату! — рявкнув на мене Гранд.