I

З початком цієї зими сніг нескінченно вкривав холодну землю. Величезні холодні брили обліплювали заднє подвір’я кооперативного коледжу, де після екзамену студенти обговорювали майбутнє святкування прийдешніх свят.

– Заради передріздвяних гулянь я навіть відмовилася їхати з батьками в Буковель, – зізналася Віта.

Її чорнява подруга Уляна високо підвела тоненькі брови:

– А я б на твоєму місці ще подумала. Все ж Святвечір і Різдво – родинні свята. Ще й засніжені гори… М-м-м… Краса.

– Та ні, я вже все вирішила. Загляну у Святий Вечір до бабусі, а ніч перед Різдвом проведу з нашою компанією, з тобою, тим паче хочу більше часу проводити з Вадимом. До речі, щось він запізнюється.

У наступну мить за спиною почувся голос, але зовсім не такий як у Вітиного хлопця, а більш басистий.

– Нові чобітки, брендова сумка, курси крою та шиття… – сусід Віти, якого звали Ден, нахабно читав папірець, який випав із кишені дівчини. – Вітко, ти писала листа для Діда Мороза?! Тобі ж дев’ятнадцять!

– Йди геть, Денисе! Це мої плани, але то не твоя справа! – буркнула роздратована Віта та вирвала з рук папірець.

Хлопець голосно розреготався, а тоді наздогнав своїх друзів.

– Яка ж у нього жахлива зелена шапка! – висловилася Уляна, щоб вгодити подрузі. – З таким смаком дівчину він собі точно не знайде.

Вона знала, як Віта ненавиділа свого сусіда. Все через те, що в дитинстві він з товаришами обірвав декільком сусідам яблуні, а звалив на дівчат.

– Бовдур і брехун. Та ще й худющий до того всього. До речі, я не вірила в Діда Мороза відколи в школу пішла. Пам’ятаєш, як довго ти брала під сумнів мої слова?

– Авжеж, – згадала чорнява Уля. – І все ж новорічні свята мають якусь свою магію. В неї я вірю й загадую бажання кожного разу на Новий рік та у Святвечір.

– Наївна. Хоч раз якесь бажання здійснилося? Ніколи не повірю в магію новорічних свят, бо це все дурня.

Уляна хотіла заперечити подрузі, але помітила, як її очі блиснули – до дівчат наближався красунчик Вадим.

– О-о-о! Нарешті! – простогнала чорнява, а тоді помітила, як її подруга зосередилася на постаті свого милого. – Хтось втріскався по самі вуха?

Тоді Віта оглянула привабливий вигляд подруги: довгі чобітки, коротеньку натуральну шубку та темне волосся в сніжинках, що спадали на плечі. Тоді задумалася, чи має не гірший вигляд у порівнянні, після чого вилаяла себе за це. Все ж Вадим сподобав саме її. Можливо, за маленький носик, світлі локони чи струнку талію. Парубок не любив смітити компліментами, завжди був мовчазний, тож інколи Віті доводилося щось здогадуватися самій.

– Замерзли? – запитав Вадим і поцілував свою дівчину в щоку. – Трохи пройдемося, а тоді пригощу глінтвейном.

На обличчі Віти заграли радісні емоції. Вона була впевнена, що їй пощастило підхопити такого красеня, бо він подобався багатьом дівчатам з курсу.

– Уляно, тебе провести? Або з нами підеш? – запитала подруга, коли Уля вже махала їм рукою.

– Ні, піду додому, а пізніше за мною зайде мій Андрій. Можливо, тоді, якщо пощастить, всі разом і зустрінемося, – пролепетала чорнява та зникла в танку сніжинок, які одразу замели її слід.