II

Наступного дня Віта разом із домашньою улюбленицею Мусею провела до авто батьків, які рушали в Буковель.

– Няв! – попрощалося кошеня, чим всіх потішило.

А матір наостанок нагадала:

– Не забудь загадати бажання в ніч перед Різдвом.

Донька лише зітхнула у відповідь, щоб тисячний раз не повторювати те, що не вірить у ці казочки. У таких випадках мати завжди казала, що ще прийде для цього час – і тоді вона повірить.

 Дівчині анітрохи не було шкода, залишатися самою. Вона уявляла, як гарно проведе час із друзями та Вадимом. Зі своїм хлопцем вона зустрічалася лише місяць, але була впевнена, що він вже на її гачку.

Сьогодні був останній екзамен, який Віта ледь здала. Але таки здала! Хоча й не розуміла, навіщо воно їй треба. Хіба лише щоб батьків не засмучувати, за порадою яких поступила у кооперативний. А сама ж мріяла створювати новомодний одяг, тому нещодавно зареєструвалася на відповідні курси, тож тепер чекала відповідь, постійно оновлюючи електронну скриньку.

Ближче до ночі заграла гучна мелодія мобільного. Спочатку студентка вирішила, що це телефонують батьки, але висвітився номер Уляни.

– Вітусе, ти де? – бадьоро запитала вона.

– Майже опівніч. Що за дивні питання? Вдома!

– Жартуєш?

Віта розгубилася, а тоді почула якийсь шум у слухавці.

– А ти де?

– У клубі «Монако».

– А мені що з цього? Ти ж, певне, зі своїм хлопцем Андрієм.

– Так, але… – зам’ялася подруга. – Тобі варто приїхати сюди.

– Треба було раніше домовлятися. Без Вадима не піду. Ще й збиратися лінь, вже змила косметику.

– Так треба! Сама побачиш! – запевнила Уляна. – Зараз викличу тобі таксі.

Віту насторожив нічний дзвінок, тому вона таки змусила себе знову нафарбуватися, одягти чорну сукню по фігурі та червоні чобітки на підборах, які за кольором ідеально пасували до сумочки. Останнє було принциповим. Дівчина мала велику колекція різнобарвних сумочок різних розмірів і цілу шафу взуття, яку періодично поповнювала. Тож усі точно знали, що їй дарувати, аби вгодити.