IV

Наступного ранку дівчина глянула за вікно, де величезними брилами лежав лапатий сніг і тільки тоді усвідомила, що забула зізвонитися з рідними, хоча й не спала майже цілу ніч, слухаючи плаксиві пісеньки. Все-таки дівчина зрозуміла, що з Вадимом то було не справжнє кохання і пробачати вона йому не збиралася. Тільки після такого сміливого рішення, бідолашна заснула. А тепер душила совість за те, що жодного разу не згадала про батька та неньку.

Віта схопила телефон і взялася телефонувати. Та ніхто з батьків не взяв слухавки, тож тепер дівчина мала ще один привід для хвилювання. Вона знайшла в історії браузера будиночок, який вони зарезервували та набрала номер господаря. Відповіді довго не було.

– Слухаю, – нарешті почувся тихий чоловічий голос.

– Зі святами, добродію. До вас нещодавно мали заселитися Антоніна та Ігор. Це телефонує їхня донька.

– Так-так. Я досі їх чекаю. Якщо не з’являться протягом двох-трьох годин, то навіть не просіть, заселю інших. Самі розумієте, що бажаючих зустріти Різдво в горах вистачає.

– Вони не виходять на зв’язок. Я хвилююся.

На якийсь час чоловік замовчав, а тоді повідомив:

– Не хочу вас лякати, але у нас страшенна хутровина.

– Хочете сказати, що з ними могло щось трапитися?

– Хтозна. Дивіться новини. Сподіваються ваші батьки з’являться найближчим часом. На все добре.

Перелякана Віта затамувала подих – її мізги генерували найтрагічніші сценарії того, що могло статися дорогою. Вона прочитала всі можливі новини за останню добу в інтернеті, знайшовши підтвердження словам про шалений снігопад. Раз за разом вона безрезультатно телефонувала матері та батьку. І навіть на якийсь час забула про зрадника Вадима.

В другій половині дня в двері постукали – на порозі з’явилася бадьора Улянка.

– Гей! Чому двері відчинені?

Розхристана Віта сиділа на кухні та попивала міцну каву.

– Мабуть, вчора забула зачинити. Не до того було.

– До речі, як ти? Тримаєшся?

– Та пішов той Вадим… Мої батьки на зв’язок не виходять, хоч і обіцяли зателефонувати, як тільки доберуться.

Уляна обійняла подругу за плечі, вдихнувши аромат гарячої кави, а тоді нахабно потягнула напій, відібравши чашку.

– Та не квапся з дурними думками. Нікуди вони не дінуться. Можливо, телефони немає можливості підзарядити чи в дорозі затрималися. Ти ж бачиш, яка люта зима в цьому році.

– Уляно, ми ж наче не домовлялися про зустріч з тобою.

Гостя закотила очі та обурено проголосила:

– Не домовлялися?! Ти що, зовсім вже того?! А хто мене вмовляв допомогти підібрати чобітки та сумочку для святкування?! У нас сьогодні запланований похід до торгового центру, дорогенька.

Віта схопилася за перевантажену голову та потерла втомлені червонясті очі. Ні про який шопінг їй чути не хотілося. Аж раптом роздався звук повідомлення. Стривожена донька так бігла до телефона, що ледь не перечепилася через кошеня. Уляні навіть довелося відставити чашку та заспокоювати перелякану тварину.

– Тьху! Оператор зв’язку побажав гарних свят, – засмучено пробелькотіла Віта.

– Досить. Треба розвіятися. Ти ж бліда, неначе стіна. Даю п’ятнадцять хвилин на те, щоб привести себе до ладу.

Засмучена студентка через силу змусила себе зібратися, сподіваючись що похід до торгового центру тимчасово знімить напруження. Але так не сталося. Ні покупка замшевих чобітків, ні сумочки, ні помади не допомогли відволіктися, що було дуже не схоже на модницю Віту.