VI

Наступного дня також не було жодних новин від батьків.

Ввечері Віта, як і планувала, навідалася до бабусі, яка за традицією приготувала дванадцять страв. Яка ж в неї завжди була смачна кутя! Всі в родині її просто обожнювали. Також обов’язково на столі стояли вареники з грибами та узвар, а інші страви кожного року змінювалися, щоб рідні поласували чогось новенького. Не дарма ж бабуся працювала помічницею кухаря в молоді роки.

 Про зникнення батьків дбайлива онука вирішила не казати, щоб старенька не хвилювалася, але вона однаково помітила засмучені очі онучки.

– Все буде добре, Вітусику, – приємним голосом запевнила старенька, але допитуватися не стала.

Віта міцно обійняла бабусю, а та погладила її по голівці так, як це робила в дитинстві. Від цього в онуки стало трохи легше на душі та навіть з’явилася надія на те, що все найближчим часом таки прийде до ладу.

Повертаючись додому після вечері, дівчина ненав’язливо зазирала до обвішаних гірляндами вікон засніжених будиночків.

Мешканці містечка радісно святкували Святвечір. Як багато дівчина ладна була віддати, щоб зараз опинитися зі своєю родиною!

– Агов! Вітко! – почувся голос Дениса, який визирнув зі свого парканчика. – Вся молодь після вечері йде веселитися з дому, а ти додому?

Дівчина обернулася до сусіда в зеленій шапці й фиркнула:

– А тобі яке діло?

– Бачив у твоєму списку бажань пункт про веселе святкування. То що, не склалося?

Знервована Віта стисла вуста, примушуючи себе ігнорувати набридливого однокурсника.

– Досі ображаєшся за ті кляті яблука? – поцікавився Ден. – Облиш вже нарешті. Це ж було в дитинстві!

Та Віта продовжувала не звертати увагу, пришвидшивши ходьбу. А йти було не так вже й легко – навіть на розчищеній стежині сніг вже сягнув вище щиколоток.

– Та поверну тобі ті яблука! Чуєш?! Пороздаєш сусідам, хоча вони вже давно забули ту історію, – пролунало вслід.

«От поганець, ще й насміхається», – подумала ображена сусідка, зачиняючи ворота свого паркану.