VII

Вітуся пішла до своєї кімнати на другому поверсі та знайшла папірець із переліком тих справ, які мала завершити до Різдва. Останнім якраз було гарно відсвяткувати в ніч після святкової вечері.

«Це ж треба, – подумала дівчина, – запам’ятав мої пунктики».

Вона ще раз переглянула перелік справ, які ще нещодавно вважала надзвичайно важливими та зрозуміла, що все те зовсім нічого не варте. До біса чобітки! До біса сумочка! Віта схопила ручку й почала божевільно викреслювати кожний пункт з такою силою, що аж ручка тріснула.

У цей час на вікно залізла домашня улюблениця Муся й стала по-котячому кликати до вікна.

– Ну чого тобі, маленьке?

Та котеня продовжувало зазивати, поки її господарка не закинула зламану ручку якомога далі й не відчинила вікно, вдихаючи морозне повітря.

Муся дивилася розумним поглядом, немов хотіла щось сказати. Віта розчулено посміхнулася у відповідь, бо кошеня завжди її підтримувало в безрадісні дні.

– Думаєш, щось зможе врятувати це свято? Хіба тільки магія.

Дівчина глянула вгору, звідки нескінченно летів лапатий сніг. Зірки чарівно оздоблювали нічне небо. І стало так тихо-тихо, спокійно, казково…

Несподівано навіть для себе Віта крикнула до всього Всесвіту:

– Чуєш, я хочу загадати бажання!

Тоді дістала зламану ручку й з іншого боку папірця написала своє бажання, склала літачок і запустила його високо в небо.

– Ну от, котику. Цього разу таки повірю в диво. Побачимо, як воно…

Та не встигла дівчина договорити, як роздався дзвінок у двері.

«Колядники!» – подумала Віта й спустилася, щоб відчинити.

За дверима нікого не було, але на порозі стояв повний кошик червоних яблук, а між ними витикалася записка з надписом «Вибач мені».

Віта посміхнулася, бо не сподівалася на такий сусідський подарунок. Їй навіть стало соромно через те, що скільки років ображалася на Дена.

Дівчина взяла до рук кошик і вже мала зайти до оселі, коли почула шурхіт за дверима. Спочатку насторожилася, а тоді обережно виглянула. Виявилося, що то сховався Денис, який тепер розплився в широкій усмішці.

– Думав, не помітиш мене, – зізнався він.

Віта відповіла такою ж посмішкою. Що сказати не знала, бо якось те все було неочікувано.

– Більше не злишся?

– А хіба можна сердитися в таке свято? – риторично запитала норовлива сусідка.

– До речі, вітаю, – сказав, а тоді обережно запитав. – А буде дивно попрохати повернути порожній кошик? Взяв у матері, тож буде шукати. Незручно якось.

Віта голосно розсміялася й махнула Денові, щоб той увійшов.

– Та я не планував колядувати, – зніяковіло зізнався.

– Зайди! – наполягла Віта, а в кухні пересипала яблука до іншого кошика. – Чай будеш?

– Ні, дякую.

– Хоча який чай? Ігристе вино! Я бачила гарну пляшечку в батьків. І пригощайся пирогом на столі. Він, до речі, теж з яблуками.

–  Пробач, Вітко. На мене вже чекають друзі. Тебе, певне, також твої зачекалися.

Дівчина серйозно відповіла:

– Я сьогодні не йду з ними. Не склалося.

– Зрозуміло, – збентежено відповів Ден і одягнув свою зелену шапку.

Він більше не дратував своєю присутністю. Навіть шапка тепер здавалася доречною – йому йшов цей колір. І Віті так стало прикро через те, що йому треба йти. Здавалося, що це був зовсім інший Ден, якого вона ніколи не знала: трохи сором’язливий, ввічливий, люб’язний.

– У тебе щось сталося? Я можу допомогти? – на виході розвернувся сусід.

Тоді дівчина знову згадала ті проблеми, які на неї звалилися за останні дні.

– Навряд чи.

– Тоді ходімо зі мною святкувати. Наші тебе приймуть.

– Та ні, святкуйте собі. Мені не до того.

Денис стиснув плечима:

– Як знаєш. Тоді не сумуй і ще раз зі святом тебе, Вітко!