VIII

Як тільки Денис зачинив двері, дзеленькнув телефон і висвітилося повідомлення від батьків.

Доню, зі святами тебе! Пробач, якщо змусили хвилюватися. Погодні умови підвели, тож затрималися в дорозі. Зв’язок жахливий. Сподіваємося, ти отримаєш хоча б це повідомлення.

 Ми вже заселилися та святкуємо Святвечір, хоча тебе не вистачає. У горах хоч і надзвичайно гарно, але бабусина кутя все одна краща, ніж місцева. Сподіваємося, ти навідалася до старенької та привітала. Як тільки втихомириться хурделиця – одразу повернемося додому. Гарного святкування!

На очах щасливої доньки показалися сльози радості, відпустила тривожна скутість у душі, а по всьому просторі розлився святковий настрій.

Віта кинулася до вікна кухні й крикнула до Дена, якого вже було ледь-ледь видно:

– Денисе, я згодна! Піду з тобою!

На диво, він почув, не дивлячись на свист морозного вітру й голосно відповів:

– Тоді чекаю! Поквапся!

Задоволена дівчина бадьоро взялася перевдягатися. Як добре, що нафарбувалася ще до відвідин бабусі! От тільки підфарбувати губи – і готово. Не забула й обійняла Мусю на прощання, ще й погладила за вушком.

– Бачиш, як воно вийшло. А все завдяки тобі, пухнастику. За це отримаєш великий шмат м’яса!

Відчинивши двері до двору, Віта несподівано побачила кавалера Уляни, а за ним й саму подругу. Ден очікував позаду них.

– А ви як тут опинилися? – здивовано поцікавилася.

– Вирішили забігти на чай, щоб ти не нудьгувала в таке свято, – усміхнено пояснила чорнява та простягла святковий пакетик з солодощами. – Та бачу, на тебе вже чекають. Крім того, мені здалося, що ти на мене образилася.

– Все добре. Тепер вже все добре, – втішливо запевнила Віта.

– Дозволь хоч заколядувати на щастя у вашій родині! – вступив Андрій.

– А я вже приєднаюся! – мовив Ден.

Віта радісно махнула – і залунала голосна коляда.

Коляду для вас співаю,
Дай вам боже урожаю,
Щедрих нив, садів квітучих,
Зірку в небі на Святвечір
Для дорослих та малечі.
Коляда моя лунає,
Увесь світ з Різдвом вітає.

– Можемо трохи затриматися, якщо що, – повідомив Ден, підморгуючи. – Діставай своє ігристе.

Поки хлопці розмовляли про щось своє, Віта радісно взялася готувати гарячі бутерброди, а Уляна в той час мила яблука для столу, які приніс Денис.

– Знаєш, Улянко, а магія таки існує. Цього року я загадала бажання – і воно здійснилося.

– Батьки вийшли на зв’язок? – поцікавилася подруга.

– Так. І не тільки.

– А це все передріздвяна магія! Про неї українці з давніх часів говорять.

– Тепер я вірю. От тільки курси крою та шиття не вдасться закінчити цього разу… Та це не найголовніше.

– Пф! Та в них кожного місяця набирається група охочих. Знаю, бо моя старша сестра їх закінчила.

– Справді? Я думала, що набагато рідше, – приємно здивувалася Вітуся й відкусила яблуко зі столу. – Тоді що це, якщо не магія?