Майська любов

— Егей, хлопче! А куди ти її цуприкуєш? Ану, гетьте від горища! Бач, які меткі та ранні! — так браво вигукував на все подвір'я дід Ми­хайло, уздрівши свого внука Ромку з тендітною дівчиною Майкою біля старенької драбини, що вела до горішніх дверей стодоли. — Я вам по­кажу, як женихатися ні світ ні зоря! Бач, моду вони взяли на горище лазити... Сиділи б отам на лавці під вікном, гомоніли б собі тихцем...

- Бу-бу-бу… Розбубонілись ви, діду, зрання! Чого вам не спиться? – огризається внук, але від драбини відступається, тягне дівку до колодязя, з повного відра злегенька бризкає їй в лице. Майка не залишається в боргу – і собі набирає пригорщу та й хлюпає просто в пазуху парубкові. Той з несподіванки верещить, тріпає мокрою сорочкою, скаче навколо колодязя.

- От навіжені!— ховає посмішку під вуса дід і чимчикує до хвіртки, щоб погу­кати на цеп Рябка, бо скоро ху­добу до череди гнатимуть. Спо­риш на подвір'ї ще й росою не взявся. Чи не на дощ? Хай би ще поквітували яблуні та бджоли біля них погули... Чиргикнула хвіртка, кудлатий Рябко тернувся об діда і проскочив у двір. Біля колодя­зя вовтузяться молоді — то об­ливалися та реготали, а то таки всілися і шепочуться під яблунею. Пелюстки яблуневого цвіту сипляться на них, осідають на Майчиному довгому волоссі, плута­ються в Романових кучериках. Дід і собі провів по сивій чуприні жорсткою долонею, витрусив кілька біленьких кружалець:

- Що то весна! Рай земний... Цвіте, пахне, колишеться... Хто вмер, той пожалкує...

Михайло знав про що застері­гав молодих. Саме в такі трав­неві досвітки оце горище, прав­да, тоді воно ще було під соло­м'яною стріхою, а не під шифе­ром, — заманило і їх з Тетяною. Причілок був благенький — із тоненьких дощок, крізь які про­бивались перші промені сонця. Серця їх бились так гулко, що, здавалось, вискочать із грудей. Дівчина боялась розплющити очі, а хлопець закривав її собою від отих вузеньких промінців, щоб вона не здогадалась, що сонце зійшло, що пора бігти на ферму, доїти корів...

- Таню, рибко, як же діжда­ти того вечора, цілий день без тебе! — шепотів Мишко, обціло­вуючи тремтливі повіки, розчервонілі щічки. Вона тулилась і ту­лилась до його широких грудей, наче хотіла сховатись від усього світу з його роботою та клопота­ми. Як солодко, як щемливо мліє душа... Як туркотять голуби по­біля причілкових дощок — там у них на горищі гніздечка, вже й пта­шенята вилупились, — пищать, мов навіжені. Зголодніли... А го­лубка біля голуба, як люба дру­жинонька, щось у пір'їнках вищи­пує, щось туркоче-наказує. Зараз він вилетить у круглий отвір при­чілка і незабаром повернеться — черв'ячка принесе.

  Надумали молодята зійтися. З тим і до батьків прийшли: спочат­ку до Тетяниних, а тоді й до Мишкової матері. Майбутня свекруха нічим не перечила, тільки шкоду­вала, що батько не повернувся з фронту і не порадіє за сина.

   - Весілля гуляти ранувато, хай би по осені, — зауважила тітка Мотря, Тетянина мати. — А то, кажуть, якщо в маю, то й маятись доведеться довіку.

  - Із твоїми забобонами вона в дівках і постаріє, — заперечу­вав батько. — Надумали — хай одружуються, а ні — то Мишка завтра ж на цілину відправлять, тільки Тетяна його й бачила. Та­ких, як він, роботяг, не дуже в колгоспах утримують, а більше — на передову, новий лад будувати! Я б його й сам на фронті у танко­вий екіпаж зачислив, так він же під стіл пішки ходив!

 Дядько Остап сміхотливий, весь час підморгував майбутньо­му зятеві. Дарма, що з палицею після війни ходив — жарти з ньо­го так і сипались... Хтось казав: циганської натури чоловік. Серед ночі прокинеться і сміється; анек­дот якийсь згадав. Що з бабами радитись — мужик звів їхні руки і заохотив іти до ЗАГСу.

          - От таки й тесть у мене, — душа! — радів Мишко. — Хоро­ший батько у тебе, Таню... А я свого й не пам'ятаю.

Дівчина співчутливо заглядала у вічі, горнулась до хлопця, мрійливо мружилась від травне­вого сонця. Весняночки пробивались у неї по лобі, насідали на кир­патого носа, розсипалися по що­ках. Вони просто зводили з розу­му Мишка. Якось вранці, прокинув­шись вже у шлюбній постелі, не міг намилуватись кожною цяточкою. Яка ж вона мила, пахуча, мов ягідка-суничка!

 Майже щоранку він вставав із постелі раніше, давав їй додиви­тись найсолодші сни, жалкував, пестив... Цікаво, кого вона йому подарує: хлопчика чи дівчинку? З цим питанням — десь у глибині душі — летів на мотоциклі до га­ража, віднаходив у «бардачку» в кабіні самоскида блокнотик з її портретом, милувався і знову клав на місце. Посилали в далекі рейси. Будматеріали завозили з самісінького Криму. Колгосп споруджував гігантські комплек­си — для утримання худоби. Ви­користовували не тільки цеглу та шлакоблок, потрібен був і ракушняк. Дорога неблизька, їхали з на­парником — флотським парнягою — Петром-шибайголовою. Мишкові було з ним ні холодно, ні жарко, а інші водії просто відхре­щувались від цього баламута. Одне, що торохтів безупинно в дорозі, друге — любив «повари­ти воду», покепкувати над кож­ним. Мишко — не з тих, хто дуже зважав на матроські штучки Петька. Та й той ніби робив якийсь виняток для вайлуватого роботя­ги, ніби аж поважав його, смирні­шав й примовкав.

Повертаючись з далеких доріг, завертали у Мишків двір. Жили молодята окремо, з допомогою Тетяниних батьків купили хату. Зять обіцяв віддати борг протягом року, хоч його ніхто й не зобов'я­зував до цього.

 Петро холостякував, розкви­тавшись із невдалим шлюбом. Його колишня дружина з дитиною перебралась до матері, спираючи все на «дурний флотський харак­тер». Шибайголова ніколи не роз­лучався зі своєю тільняшкою, лю­бив зачіпати хлопців біля клуба, нариватись на бійки й «потасовки».

 У Мишка він помітно стишував­ся, з-під лоба поглядав на оголені до плечей красиві Тетянині руки, на круглий виріз сукні, яка не в змозі була прикрити повніючі гру­ди. Жінка ставила на стіл усе, чим була багата хата: холодець, сма­жену рибу, копченю, пампушки... А найголовніше — запашний янтар­ний борщ, за яким так скучив матрос-холостяк. Петро сьорбав та поглядав на господиню, підхвалю­вав. Мишкові наче хто перцю в тарілку сипав: одно підкашлював та давився. Щось чуло його сер­це. Вже й не радий був тому, що Таня славилась гостинністю. Зда­валось, що вона тільки прикри­вається щедрістю та хлібосоль­ством. Наче справжня «роздайбіда» — кожного готова пригоща­ти. Щоб не так помітно було, що «флотському» віддає перевагу...