Розділ 12. Розбійники Альтера.

Ейрік

Альтер був не тільки моїм будинком, а й неприступною фортецею, зведеною нашими предками. З цього боку добре проглядалися безкраї ліси й річка Тайтія що знаходилася ліворуч. Вона була дуже глибокою: омиваючи гострі зубці скель. Не дозволяючи ворогам проникнути у фортецю непоміченими.

Ступаючи у бік блакитного водоймища. Сподівався вдихнути трохи рідного повітря, яке миттєво заспокоїло б мене. Бажана жінка з кожною хвилиною все більше дражнила мене, випробовуючи залишки терпіння.

- Ну що, ця дівчинка, мабуть, ранила тебе в саме серце? - Почувся голос мого вчителя поблизу.

- Клянуся ім'ям Айвараса, я підкорю цю непокірну дівку.

- Вірю, я вірю тобі синку.

Ще не старий, але вже не молодий вояка посміхався, стискаючи в долонях важкий дворучний меч. Густе, злегка кучеряве сиве волосся обрамляло його широке чоло з глибокими зморшками. Скільки ми пережили з ним за цей рік битви й не порахувати. І я був свідком появи кожної його зморшки, після втрати близьких йому синів.

- Ти ж один у мене залишився. - З тугою вимовив він, опустивши погляд до землі.

- А як же Аслан, Б'єрн та Йорґен?

- Дурні. - З болем у голосі кинув учитель. - Йорґен потрапив у полон. Аслана четвертували у таверні під Бертісом. Б'єрн зовсім десь пропав. Швидше за все, втік. Ховається десь, у якомусь селі що найімовірніше. Він завжди був боягузливий.

- За те не дурнем. - Спробував його заспокоїти.

- Землі ми, звичайно, відвоювали з лишком і втрати наші не великі. Але проблема цим не вирішилася.

- Гадаю, що незабаром все налагодиться.

- Найімовірніше.

Ми разом наблизилися до краю однієї зі стін, вдивляючись донизу. До замку прямував на повному скаку, на своєму гнідому жеребці, вершник у яскраво-червоному плащі з хутряним коміром. Його меч, що звисав з-під яскравої накидки, безперервно виблискував своєю начищеною гостротою.

- Б'єрн, - видихнув на одному подиху Харбрад.

Я тільки повів бровою вивчаючи потужного хлопця, з добре розвиненим тілом.

- За ним швидше за все погоня, - зробив я висновки побачивши його переслідувачів.

- Роздягнений, павич.- Виплюнув майстер крізь зуби, але сам не поспішав кинутися на допомогу. До явно не любого сина.

Зістрибнувши донизу, я миттю метнувся в сідло. Різко розвернувшись, кинув через плече:

- Покажемо цим чортовим нелюдям хто в цих краях хазяїн!

Під час крику пришпорив коня, спрямовуючи його до брами. Приставлені брамники вже призвичаїлися відчиняти ворота практично миттєво. Побачивши мене, що прямував до них і дістав з-за спини сокиру, вони відразу ж зреагували. За що я подумки їм і подякував. Мені варто було негайно випустити пару. Ця зухвала жінка розлютила, а спускати свою пару на ній чи ще на комусь зі своїх мені не хотілося.

- За Альтер! - Вигукнув бойовий клич своїх предків і кинувся на допомогу до вершника, що поспішав у бік замку.

- За Альтер, за Альтер! - Почулися вигуки бойових товаришів, що прямували слідом за мною.

Ривком опускаючи сокиру вниз, я спрямував коня у бік бандитів, які, можливо, вирішили пограбувати одягненого купця. Хоча який із Б'єрна купець? Ми незабаром це з'ясуємо.

Розтягнувши губи в усмішці, потягнув віжки на себе і мій кінь кинувся з трав'яного пагорба у бік річки. На скаку уважно розглядав розбійників. Які, очевидно, вже вирішили не переслідувати свою здобич. Але й повертати назад не збиралися. Скоріш за все вони вирішивши, що їм нічого не загрожує.

- Я Х'юма, ватажок цих хлопців.

- І? - Хмикнув, я зупинивши коня. Бажаючи, вислухати все, що він скаже.

- Ми ж цього місяця вже розплатилися з Гуннаром.

- Що? - Загарчав, втрачаючи терпіння.

- Поки цього хлюща спадкоємця немає, він, тут усім заправляє. І ви повинні нас відпустити.

- Ось воно як. Хлопці, чи ви це чули?

З розворотом у сідлі, я чіпким поглядом вивчив обличчя всіх, хто по волі випадку виявився свідком цієї розмови. Лють у мені вже горіла синім полум'ям і я хотів відправити на зустріч із дияволом цих нахабних дурнів. Направивши коня назустріч тому, хто говорив. З силою налетів на коня розбійника.

Помітивши кілька кволих кивків від розбійників. Відразу підняв сокиру, зносячи голову усміхненому бандиту. Від сильного удару його тіло вилетіло з сідла з глухим стукотом, впавши на тверду землю.

- Ось воно як. Поки я в бою, мої довірені особи опікаються грабунком, - пробурмотів з гіркотою в роті.

Я спробував проковтнути образу.

- Усіх, що залишилися, в полон. Хто не дасться живцем, винищити! - Прокричав свій наказ.

По обличчях товаришів, я знав, що з присутніх перебувають лише ті, хто разом зі мною воювали. І це наштовхнуло мене на думку, що поки що це все тримати в таємниці. У будь-якому разі потрібен час, щоб остаточно переконатися в зраді названого брата.

- Дякую за допомогу, - озвався зеленоокий врятований.

- Ти теж тримай поки що цю подію в секреті, - попросив я мало знайомого мені хлопця.

- Батькові хоч можна все розповісти?

У відповідь я тільки згідно кивнув.

- Не знаю хто ти хлопець, але я завдячую тобі життям.

Їздок вже радів своєму порятунку розтягуючи губи в посмішці, схвально вдивляючись в обличчя хлопців. Все-таки кожен із нас міг легко визначити, де наші, а де чужинці. Тут і у розвороті плечей була чітка видимість, і в уміннях тримати зброю, і навіть обличчя відрізнялися більшою виразністю вилиць.

Рухом плечей скинув порваний у численних битвах плащ і поклав його поперек сідла. Дивлячись у бік успішного міста, я намагався зрозуміти чи змінилося щось. Похитуючи головою, подумки розумів, що відколи я поїхав - зовсім нічого візуально не змінилося. Ті самі будівлі. Той же сарай, зі злегка прогнилими від вогкості дошками. Амбари та інші господарські будівлі були приблизно в такому ж стані, що й раніше. Хіба що з часом трохи занепали.