Розділ 34. Відчайдушний дикун біля стіни ганьби.

На небі догоряли останні відблиски заходу сонця. Через прочинене віконце прохолодний вітерець заносив запах весни. Він і змусив мене тремтіти всім тілом. Глибоко вдихнувши свіже повітря, я озирнулася на всі боки. У кімнаті не було нікого, крім мене, і це засмутило.

Абияк привівши себе до ладу, наскільки це дозволяла поставлена на тумбі миска з водою. Вибрала цільну сукню зі скрині та попрямувала до виходу. Біля дверей притулившись до стіни, дрімав високий темноволосий чоловік. Не ставши його будити, обережно протиснулася до потрібного спуску зі сходами.

Зсередини цей замок був схожий на величезний мурашник з безліччю ходів, і я постійно боялася в ньому заблукати. Тому вивчила лише кілька проходів, що вели до їдальні та на кухню.

Сковзнувши до трапезного залу, окинула його поглядом. У кімнаті було небагатолюдно й Ейріка серед них я так і не помітила. Намагаючись не привертати увагу. Повільно ступала тримаючись стіни, рухаючись у напрямку кухні.

- Міледі.

Покликав хтось тихо, намагаючись не налякати. Але я все одно здригнулася, трохи підскочивши на місці.

Одразу глянувши на плечистого рудоволосого чоловіка, який пропалював мене поглядом.

- Ви хто? Я раніше вас тут не зустрічав. - Промовив він з посмішкою.

- Дівчина, - відповіла зовсім не зніяковівши.

- Це я бачу. Мене цікавить ім'я. - Почав він сердитись, трохи нахмуривши вигнуті брови.

- Яке саме ім'я вас цікавить? - З гомоном консультанта магазину, звернулася до нього.

Він тихо зареготав, глянувши на мене уважніше.

- Виходить, ти Уна. - Зробив він свої висновки. Мені залишилося тільки моргнути не відповідаючи на його запитання.

Велика фігура піднялася зі свого місця, розташованого в області центрального основного столика. І він попрямував до мене. Судомно проковтнувши слину, я втиснулась у стіночку почавши повільно задкувати назад споглядаючи на нього з побоюванням. Чомусь здавалося, що він хоче мене придушити, але зовні ніяк не видавав своєї нервозності. Призупинившись за два кроки від мене, він запитав:

- Скільки вам років?

- Близько сімнадцяти, - невиразно пробурмотіла боячись його різкого тону.

У сірих холодних очах на мить спалахнули яскраві вогники та він продовжував задумливо вивчати моє обличчя.

- Близько? - Перепитав він через деякий час.

Не бувши впевненою у своїх судженнях з приводу віку, я таки пискнула:

- Сімнадцять, сир.

- Уся справа в моєму волоссі? - Поцікавився він хмикаючи.

Не відразу зрозумівши про що він каже, я справді зосередила погляд на його волоссі. Яскраво-жовтогарячі пасма, з легким медовим відтінком, відблискували яскравими вогнями безлічі свічок зі столів. Вони й нагадали мені одну особу, після чого я сильніше втиснула голову в плечі.

- Отже, я правий, - кивнув тепло посміхаючись чоловік. - Вам не варто боятися. Ходімо я вам дещо покажу.

Позбавляючись нав'язливих думок, що цей здоровань хоче мене придушити. Я продовжила ковзати очима по залі. Озираючись на всі боки, зустріла кілька уважних поглядів і один ледь помітний кивок. Очевидно, ми привернули дуже багато уваги. І спостерігаючи за нами, чоловіки стали злегка посмикати куточками губ у посмішках.

- Ви маєте рацію, нам варто переговорити. Ви ж її родич? - Прошипіла раптово почерпнувши звідкись впевненості. Він ледь помітно кивнув.

У сірих зіницях на якийсь час промайнув відблиск сталі, і він нахилився немов перед стрибком, зробивши один крок до мене. Передбачливо відстрибнувши убік, я звузила у гніві очі. Цієї миті пробігала поруч якась дівчина, несучи тацю з їжею. Не замислюючись я вихопила з її рук тацю гублячи їжу на підлогу. Звузивши очі в люті, готова була відразу ж скористатися металевою столовою приналежністю не за призначенням. Але чоловік завмер на місці нахмурившись.

- Зараз я нікуди не піду! Я голодна... - повідомила йому обурливо.

Тієї ж миті рудоволосий, мов пантера, блискавично кинувся до мене. Затиснувши мені рота однією рукою, він отримав по пиці плоским пристосуванням самозахисту і регочучи закинув моє тільце собі на плече. Так і залишивши металевий предмет у моїй правій руці.

Немов мішок з картоплею, бовтаючись на високому громилі, я практично попрощалася з життям вдруге. Але через пару десятків кроків мене дбайливо опустили на ноги, вказуючи на одну зі скель розташовану зі східного боку від замку.

- Там моя сестра. І їй до кінця свого життя не вийти з цієї темниці, якщо ви не допоможете. - Промовив він стурбованим тоном.

- Яка мені справа до вашої сестри? - Нахмурилася вдивляючись у темні стіни.

По всьому було видно, що з цього боку фортеці була подвійна стіна. І одна з них виглядала темніше за іншу, наче її посипали сажею.

- А вона могла б стати вашою надійною компаньйонкою. То так ніби у ваших краях кажуть?

Втрачаючи терпіння прошипіла:

- Тому хто штовхає з краю прірви – не можна довіряти!

- А ти не надто холодна? Людині властиво помилятися.

- У мене тільки одне життя і я не маю наміру ризикувати! - Вимовила повільно відступаючи в бік від нього.

- Там сиро, а ще звідусіль дме вітер. А вдосвіта перші промені сонця відбиваються від руди й пропалюють до болю шкіру.

- Моє тіло теж здригалося від болю, коли я прийшла до тями після падіння з урвища.

Вирішила не щадити кривдницю, нехай йому й вдалося викликати в мені жалість до неї.

- Колись я любив. - З сумом у голосі промовив чоловік.

Він з болем у погляді дивився на кам'яну стіну, що темніла.

- Але моя любов і віра до сестри пересилила ту любов. Я довго сумував і намагався забути кохану, але в мене не вийшло. Намагався відвернути свою увагу іншою.

З його рота вирвався тихий смішок, після чого він продовжив:

- Зовсім недавно сестра повідала мені всю правду і я ненавиджу себе.

Його повний туги погляд опустився до землі.

- Я корю себе за те, що повірив сестрі в той час. За те, що не повірив коханій, залишивши її гинути. Через роки, я дізнався що вона вижила видершись з лап смерті. Але вона не пробачить мені. Якщо я не поверну їй щось важливе для неї.