Розділ 39. Знімаючи маски.

Ейрік

- Що ж, Ейріку Торбранде. Ти вибрався зі своєї в'язниці куди швидше, ніж я це передбачив. - Рознісся по окрузі голос ще юного хлопчака.

О ні, це був голос уже справжнього воїна, нехай ще і юного. Голос був впевнений, чіткий, не терпимий заперечень.

- Ти хто? - Запитав звертаючись убік від куди йшов звук.

Попереду були лише товсті стовбури дерев та рідкісні кам'яні брили. На всяк випадок озирнувся назад, щоб переконатися, що за моєю спиною дійсно немає нікого.

- Я бажаю лише повернутися додому, в Альтер, до матері. Але мій батько зовсім збожеволів і не визнає в мені сина.

Якийсь час я вдивлявся в силует, що вийшов з-за каменю за десять метрів від мене. Високий худорлявий юнак, не більше чотирнадцяти років, дивився на мене з надією.

- Це я зібрав розбійників поблизу вашої фортеці.

По його важкому зітханню стало зрозуміло як нелегко йому далося це зізнання.

- Я з власної дурниці хотів насолити батькові, але зміг нашкодити лише мирним мешканцям сіл поблизу фортеці. Коли усвідомив свою помилку, вже нічого не можна було змінити та сильніший скористався моєю справою.

- Хлопчика вже ніхто не став слухати, коли гра прийняла серйозніший бік. - Висловив у слух свої роздуми. - Що ти збираєшся робити далі?

- Планую стати під ваш початок. Мені не вистачає сили та мужності, щоб щось змінити.

- Припустимо, що мужності у тебе в достатку. Ти не став би переді мною, якби її тобі не діставало.

- Дякую за похвалу, пане!

Хлопець схилився у легкому поклоні, продовжуючи поглядати на мене в очікуванні мого рішення.

- Чи навряд чи зможу бути комусь наставником. - Хитнув йому у відповідь головою. - В останній час мене зрадили ті кому я довіряв. З недавніх пір я більше не відчуваю у собі впевненості.

- Ви помиляєтесь! Все не так плачевно, як ви вважаєте.

Він спробував мене втішити, але я знову заперечливо хитнув головою.

- Ваша жінка врятувалася! - Скрикнув пацан, але я в цьому і не сумнівався. - А ще дух предків розніс ваш замок і зараз його відновлюють. Там, за схилом, я приховав двох коней. Ми дуже швидко прибудемо до Альтера. Сподіваюся, ви приймете мене в учні.

Кашлянувши оцінюючи жвавого молодика, я ще раз глянув за спину. Постійно не залишало почуття, що хтось не видимий для погляду зараз стежить за нами й чує кожнісіньке наше слово.

- Як твоє ім'я хлопець? - Поцікавився у нього.

- Джеральд Хротгейр, пане.

Від його слів я здригнувся всім тілом. Його батько був ще другом мого батька. Але за всього його бажання, після смерті мого предка, його не визнали за гідного стати на чолі племені. Та і я його не терпів, через спроби нацькувати народ проти мене після смерті родича. В цей момент вибухнув лайкою, після чого тихо видихнув, намагаючись заспокоїтися.

- Цей старий ще живий? - Здивовано перепитав у хлопця.

- Живий.

Джеральд впевнено кивнув головою.

- Правду кажучи, мені важко про це говорити. Але швидше за все безумство мого батька похитнуло впевненість відданих вам людей.

- Сподіваюся не всі піддалися його впливу. У будь-якому разі я давно прагнув перепочити десь у далині. Все одно, через час, все повернеться у своє русло.

Хлопчик тільки кивнув, погоджуючись зі мною.

Видершись на спини коней ми їхали поруч звивистою стежкою. Не зупиняючись у дорозі, ми дуже швидко поверталися до фортеці. Невдовзі піднявшись схилом, став видимий замок. У міру наближення відчував як напруга хлопця посилюється.

У денному світлі сонця сіра кам'яна фортеця зараз здавалася неживою. Нарешті зупинивши коней перед масивними воротами, я здивувався чому вони повністю зачинені. Зазвичай у такий час в'їзд у місто закриває лише ґрати. Але зараз великі двостулкові дерев'яні двері повністю перекривали огляд того, що відбувається всередині.

Ми переглянулися з Джеральдом і він направив свого коня ближче, щоб постукати. На стукіт ніхто не відповів і я, занервувавши, почав поглядати вгору.

- Я б порадив у майбутньому перед фортецею вирити рів. - Задумливо промовив Джеральд теж поглядаючи на край верхівки стіни.

Здається, там майнув якийсь силует і незабаром почувся брязкіт ґрат.

- Не вийде. - Відкинув його пропозицію. - Під містом, підземний замок і він куди більший за цей. До чуми наш народ був набагато більший і могутніший, - спробував відповісти йому на його німе запитання у погляді.

Глухий стукіт міцного дерева об камінь і ще одна решітка заскрипіла. Незабаром почувся виск маленького віконця в масивній брамі й в ньому виникло вкрите глибокими зморшками обличчя старої шаманки.

- Торбе, маленький обідранець. Змусив ти понервувати стару, - прохрипіла в невдоволенні Хараба.

Її ніс не природно смикнувся догори, ніби вона на нюх визначала чи я це. Потім повела гачкуватим відростком у бік Джеральда і задоволено примружилася.

- Всередину пускатимеш стара карга? - Вирішив пожартувати, вона завжди з гумором ставилася до подібного звернення.

- Ніякої тобі подяки, - прокректала жінка похилого віку.

Видавши неприємні звуки ніби зуби хижака точать один об одного, вона нарешті відійшла від віконця і почулися звуки важких великих засувів, що відсувалися у цей момент.

- Торбранде, ще раз залишиш замок без нагляду на довго, я обвалю всі тунелі. А замість фортеці будуть руїни дрібний ти негідник!

- Я виправлюся, обіцяю. - Пообіцяв жінці, як тільки вона пустила нас усередину.

- Ее, ні! Ти покараний. Зараз переконаєш усіх, що ти живий і при повному розумі. Після чого провалюй на всі чотири сторони!

Я здивовано кинув на неї замислений погляд.

- Іди куди хочеш, а я маю тут свої плани. Буду дрібних козлів виховувати, - закректала вона.

Я ще більше здивувався завмерши на мить на місці після чого зліз з коня. Але глянувши на сивоволосу жінку не став питати її, що вона має на увазі. По всьому було видно, що шаманка в люті. А в такому стані стару краще не чіпати.