Частина 1. Кінець спокійного життя. Глава 1. Ранковий візитер

Ранок цієї суботи не обіцяв жодних потрясінь. Все йшло, як зазвичай, своєю чергою: Паша збирався на роботу, я готувала сніданок. Ледь чутно гула колонка, гріючи воду, шкварчав у пательні омлет. У вікно заглядало яскраве весняне сонечко. Впиваючись теплом його променів, я подумала, що було б непогано, якби затримка виявилася справжньою, зважувала купувати тест чи почекати ще, щоб не розчаровуватися. А уява вже малювала захват на обличчі чоловіка, вітання з боку батьків, його та її, які чекають не дочекаються онуків, і своє відображення у дзеркалі з округлим животиком.

Мої мрії перервав різкий і якийсь нервовий дзвінок у двері. Здригнувшись від несподіванки й дивуючись, хто б це міг бути в таку ранню годину, я пішла відчиняти.

Відповідати на стандартне «хто там» візитер не став. Дочекався, поки прочиняться двері.

– Я розшукую Павла Уліцького, – старанно промовляючи кожне слово, виголосив незнайомець.

Пристойно одягнений. Капелюх, плащ, краватка видніється. Туфлі начищені до блиску і шкіряний портфель в руках. Дивно. Паша ніколи не давав домашню адресу клієнтам. Він же в офісі сидить з ранку до ночі без вихідних. А цей ще й іноземець. З акцентом розмовляє.

Поки я розмірковувала, незнайомець уточнив:

– Він проживає за цією адресою.

Зрозуміти, запитує він чи напевно знає, що Павло Уліцький проживає тут, я так і не змогла. Напевно, інтонаційні аспекти питальних речень в українській мові іноземець ще не опанував.

– Хто ви і що вам треба? – запитала я секунд через тридцять. Все-таки не щоранку іноземці у двері дзвонять. Розгубилась трохи.

– Я буду розмовляти з Павлом Уліцьким, – відповів він, а я вловила нотки зневаги в його голосі, і це мене зачепило. Привітатися можна, якщо вже прийшов?

– Він зараз у ванній, – пояснила я, збираючись запросити його усередину і запропонувати почекати.

Але незнайомець зробив впевнений крок вперед, маючи намір обійтися без запрошення. Тут я і передумала бодай щось йому пропонувати. Ну, а що? Складно представитися і пояснити, що до чого? Привітатися, врешті?

– Даруйте, у мене не прибрано. Вам доведеться почекати тут.

Ще мить я насолоджувалася подивом на його обличчі й зачинила двері.

– Пашо, це до тебе, – стукнула я у двері ванної, коли нахабний візитер подзвонив знову.

– Майє, відкрий, будь ласка, я не можу вийти, ти ж знаєш.

Так, я знала, що для мого чоловіка гоління – це таїнство, і його не можна переривати навіть у разі кінця світу, тільки що я могла зробити, якщо зі мною чоловік розмовляти не захотів?

– Паш, там якийсь іноземець, і він хоче говорити саме з тобою, а у квартиру я його не пущу! Боюся, – для більшої переконливості додала я.

Дзвінок задзеленчав наполегливіше, і Паша не витримав. Вискочив з ванної з піною на підборідді й лезом в руці. Мені здалося, що незнайомцю зараз буде непереливки, і на мить я навіть трохи пошкодувала, що довела справу до такої сумної розв'язки.

– Що тут відбувається? – бас чоловіка прогримів на весь сходовий майданчик.

Відповідь незворушного німця (для себе я вирішила, що його акцент німецький), мені не було чути. Я згадала про омлет і кинулася на кухню. Омлет згорів, і тепер його можна було хіба-що у відро для сміття прилаштувати. Я запропонувала невеликий шматочок кішці, так, без особливої надії, але Пяшка, очікувано, презирливо фиркнула і з докором заглянула в мої очі: «Що це ти мені пропонуєш?!»

Однозначно у смітник! І яєць вдома більше немає. Якраз на сьогодні планувала велику закупівлю продуктів. Бутербродів гарячих зробити чи що? Адже снідати чимось треба, Паші точно не підійде запарена вівсянка і йогурт...

«Та де він взявся на нашу голову, цей фриц?!» – я рвучко прибрала з обличчя пасмо волосся, що вибилося з хвоста. Всередині вирувало роздратування. Я вже чекала, як чоловік викаже нахабі і за себе, і за мене… Однак, Паша не прибив незнайомця на місці за те, що той перервав ритуальний процес, а впустив у квартиру.

– Настав час… – почула я шматочок фрази.

Цікаво, Паша так і розмовляє з піною на щоках? Піти глянути? А раптом там щось термінове і я заважатиму... В офісі зустрічатися треба було, а не додому кликати. Ні, правда, я тепер соромитися мушу, по власній квартирі не пройтися?

Якийсь час я сумнівалася йти чи ні, але вирішила все ж залишитися. Ніколи не втручалася у Павлові справи. І зараз не стану. Тільки я так подумала, як до мене долинули слова незнайомця:

– Попросіть вашу покоївку зробити мені чашечку кави.

У мене перехопило подих, а ніж зіслизнув з буханця та пройшовшись по пальцю.

«М-м-м-м!»

Я притиснула палець до губ, злизуючи кров і не даючи зіскочити з них лайці. Покоївка, значить! Підставила палець під струмінь води. І глибоко ж різонуло! Чудовий початок дня! Від весняно-затишного настрою не залишилося і сліду.

– Пашо, можна тебе на хвилинку? – я все ж не стерпіла.

– Поясни мені, будь ласка, хто він такий і що тут робить? – пошепки запитала, коли чоловік вийшов з вітальні у передпокій. – Навіщо ти покликав його до нас додому? Щоб він ображав мене?