Глава 2. Особливості австрійської адвокатури

Готель австрієць вибрав на Подолі. Не дуже великий, але з дорогих. Люксовий номер вказував на те, що адвокатура в Австрії, або зокрема у нього – процвітає. Номер був великий, світлий, з вітальнею та спальнею. Виглядав дуже охайним, жодної речі ніде не валялося. Меблі стоять так, ніби їх взагалі після заїзду не торкалися. Єдине що портфель, з яким він приходив вранці до них у квартиру, тепер лежав плазом на письмовому столі.

Сам пан Флес у білій сорочці, краватці, ідеально начищених черевиках. Цього разу він був зі мною чемнішим.

– Я перепрошую за ранкове непорозуміння. Я не очікував, як це у вас кажуть… – галантно допомагаючи зняти плащ, вимовив він, – підступу, так правильно?

Ну, якщо його так засмутило моє з Пашею одруження, то правильно. Майя кивнула йому.

– Гадаю, тепер моя черга запропонувати вам кави?

Я усміхнулася і знову кивнула. Пан Флес запропонував мені сідати, і я обрала крісло, що стояло поруч з невеличким низеньким столиком. На диван сідати не стала, навмисно ізолюючи себе від нього. Чоловік зробив замовлення, і його принесли мало не миттєво. Поки хлопець, який приніс каву, розставляв на столі чашки, я оглядалася. Простора кімната, два широких вікна, прикриті тюлю, важкі портьєри по боках. Декілька картин на стінах – щось нехитре, але в тон до всієї обстановки. Біля стіни навпроти вікон - комод, у кутку - письмовий стіл, над ним висить величезний телевізор. Коло довгого дивану, з обох боків стоять торшери цікавої вигнутої форми. А ще в одному кутку знаходиться вишукана кована підставка під телефон, а на ній апарат, сконструйований на стародавній манір. Виглядало все дуже стильно.

Двері в другу кімнату щільно прикриті.

– Ви давно одружені? – поцікавився пан Флес, щойно ми залишилися одні.

– Понад три роки, – відповіла я, роблячи ковток кави. – Скажіть, хто ви? Навіщо вам потрібен був Паша? Я знайшла вашу візитку, але це дивно, погодьтесь. Про що ви хотіли поговорити?

– Чоловік вам нічого не розповів? – він теж узяв до рук чашку.

Можна подумати, він залишив йому час все мені розповісти!

Зробивши пару ковтків кави, він став пояснювати:

– Річ у тім, що Павло не той, за кого ви його приймаєте. Ви мусите розлучитися.

Він вимовив це настільки буденно, ніби повідомляв, що кава у нього мало солодка. В іншій ситуації я б точно образилася та зараз крім інтересу, до чого він все це веде, нічого не було.

– Та що ви кажете? – з часткою іронії поцікавилася я в адвоката. – Це чому ж?

– Ваш шлюб не витримає того, що на вас навалиться найближчим часом. А зараз я готовий запропонувати вам пристойну суму. Як компенсацію. Майє, – в його виконанні, з акцентом, моє ім'я набуло неповторного звучання, – скільки ви хочете за розлучення? Назвіть суму, і я все оформлю протягом дня, – він знову взяв в руку чашку.

«Психологічно невірна фраза... – попри абсурдність ситуації, виявилося, що я ще можу щось аналізувати. – Якщо ти бажаєш когось підкупити, називай ціну і стеж за реакцією, а не чекай, що людина сама тобі її оголосить. Не можна забувати про боязнь продешевити або про скромність».

Втім, подібні думки були, як різкий порив вітру. Я не збиралася розлучатися, а тим більше торгуватися.

– Пане Флес, поясніть для початку, чому це я мушу про розлучення замислюватися, а потім пропонуйте цю маячню! – я рішуче повернула на стіл чашку.

– Хоча б тому, – він був незворушний, – що через тиждень вам, пані Уліцька, не запропонують і цента.

– Я не міняла прізвище, вступивши у шлюб. А ваша заява не аргумент. Будьте такі ласкаві, поясніть все по-людськи. За кого я приймаю свого чоловіка, ким він не є?

Секунд п'ять іноземець уважно вивчав мене, усвідомлюючи суть закрученої мною фрази, лише потім відповів:

– Ваш чоловік не Уліцький. Ніколи ним не був і не буде. Власне, як і ви, якщо я правильно вас зрозумів, теж ніколи не станете Уліцькою. В Австрії, – він остаточно відставив каву та відкинувся на спинку крісла, – його чекає вигідний шлюбний контракт і запевняю вас, контракт настільки вигідний, що він від нього не відмовиться. У вас немає жодного шансу. Тож скільки? Хочете двісті тисяч?

Я ошелешено мовчала. Він же оцінив моє мовчання по-своєму.

– Гаразд, півмільйона євро – і ви ніколи не з'являєтеся йому на очі?

«Та у нього мозок подряпаний!» – щиро обурилася я.

Ні, ну правда, стала б нормальна людина пропонувати гроші за розлучення?

– Знаєте, пане Флес, – я піднялася, щоб зробити більший наголос на своїх словах, – ви – божевільний! І я сама не розумію, навіщо...

Тут пан Флес, виправдовуючи поставлений мною діагноз, підскочив з крісла, схопив мене за плечі й смикнув, розвертаючи все тіло.

– Відпустіть! – закричала я.

Спробувала вивернутися, зрозуміла, що він завалюється на мене, впала, вдарилася потилицею. Він боляче придавив мене і все також судомно стискав плечі. Мені здалося, що друзки віконного скла, що полетіли, я побачила раніше, ніж почула дзвін. Вони обсипали нас градом і лише потім долинув звук, ніби кадри фільму навпаки.