Глава 5. Збочена адміністраторка

«Оу-у-оу-ооу!» – завівся мобільник. Я різко сіла на ліжку і ніяк не могла збагнути: де знаходжуся і що зробити, щоб чортова музика замовкла, даючи поспати по-людськи!

Чоловік сонно просвітив:

– Майє, прийми виклик, це твій…

Плутаючись у ковдрі, я зістрибнула з ліжка, почала шукати штани, потім кишені у тих штанах... в яких, по моїй пам’яті мусило знаходитися бісове знаряддя для спілкування у таку ранню годину. Спросоння виходило не дуже швидко, а він волав все голосніше: «You're climbing up the walls, the walls[1]...» – і, здавалося, розбудить не тільки нас, а й всю околицю.

Телефонував Костя. Про це я здогадалась вже з першої ноти чудової пісні, яку власноруч поставила на його номер телефону. Ось ідіотка! Нічого тихішого не знайшлося, мабуть! Приборкавши телефоном і надавши голосу бадьорості, я натиснула прийом виклику.

– Майкоооо, – прошепотів він у слухавку, щойно я привіталася, – ти у що вже вляпалася?

Я не знала, що сказати. Стало зрозуміло: щось у нього відбувається. Щось, пов'язане зі мною, і всередині у мене все похололо.

– Тут тип якийсь намалювався і наполегливо тебе шукає. Каже, що тобі загрожує небезпека, що тебе можуть вбити.

– Який тип? – я нічого не зрозуміла.

– Так, Крилова, звідки я мушу знати?! Тобі видніше, хто тебе може розшукувати. Налаштований серйозно, одягнений пристойно: в костюмі, при краватці.

Якби не неймовірність подібного домислу, я б вирішила, що йдеться про пана Флеса.

– Він поговорити з тобою хоче, телефон ледь не з рук видирає. Що скажеш? Дати йому телефон? Так, спокійно, – донеслося вже далі, певно, то він вже тому відвідувачу каже, – вона дасть згоду, дам слухавку!

– У нього акцент є? – поцікавилась я, намагаючись розвіяти химерні сумніви щодо Флеса.

– Що?

– Каже нормально чи з акцентом, – уточнила я.

– Та нормально, ніяких акцентів, і він, між іншим, зараз чує тебе. Відповідай швидше, у мене кошти на телефоні не казенні! – звісно це він не серйозно про кошти, останніх копійок ми з ним не рахували навіть у перший період співпраці.

– Гаразд, Костю, дай йому слухавку, я поговорю, – зважилася я, натиснувши гучний зв'язок.

Штовхнула в бік Пашу, даючи йому зрозуміти, щоб теж послухав.

– Майє Миколаївно, я радий, що ви в порядку, – пролунало на всю кімнату. Голос незнайомий, серйозний та спокійний. – Ви мусите сказати мені, де перебуваєте. Я за вами приїду.

Ми з Пашею перезирнулися.

– Хто ви? – обережно поцікавилася я.

– Це не важливо. Мене уповноважили охороняти вас. Вас хочуть вбити. Все дуже серйозно. Я боявся, що вже запізнився.

– Представтесь, будь ласка.

– Моє ім'я не має значення, – відрізав чоловік.

– В такому разі не бачу причин про щось з вами розмовляти, – я хотіла відбити розмову, але вчасно згадала про Костю. – Так, і дайте спокій моєму другові. Він не в курсі, куди я поїхала, чому і наскільки. Ви мене чуєте?

– Я вас чую, Майє, – він перейшов на неофіційний тон, – але мені здається, ви не зовсім розумієте…

– А я не бажаю нічого розуміти! – перебила я його. – Дайте нам спокій! Всі!

 ***

Сніданку вранці у цьому дивовижному готелі не передбачалося так само, як і води вночі. У відповідь на закономірне питання все та ж панночка зло видала:

– Тут обслуги немає усім кому завгодно сніданки подавати! Сиділи б удома і готували собі!

Ми з Пашею перезирнулися. Враження, що потрапили в минуле, чітко посилювалося. Архаїзм, рудимент чи бозна що ще! І це всього лише за двісті кілометрів від столиці! Та тут музей треба відкривати: «Готель радянського зразка – насолодіться красою минулого життя!», «Ностальгії – ні!» – вже бачила лозунги, що могли б привабити клієнтуру від людей поважного віку. Я мало що пам'ятала з того періоду, але і цих смутних спогадів вистачало, щоб порівняти. У Паші досвіду спілкування з совєтськими продавчинями було трохи більше, тому сперечатися він не став. Лише покрутив пальцем біля скроні перед оторопілою панянкою, поправив окуляри, обійняв мене за талію і повів назад в номер.

– Хам! – істерично долинуло нам услід. – Та що ж це робиться, люди добрі?!

– Нумо, з'їжджати, – не звертаючи уваги на волання, запропонував Паша. – Гадаю, дорогою знайдеться кав'ярня, та й твої запаси у нас поки є. Передбачлива ти моя!

Його легкий поцілунок подарував тепло і немислиму впевненість в тому, що у нас все налагодиться. Треба тільки перетерпіти.

На трасу ми вибралися біля дев’ятої ранку. Небо було затягнуте сірими хмарами, на чорні поля сідав туман. Декілька теплих днів подарували надію, що все ж прийшла весна, проте погода ґрунтовно зіпсувалася – в машині було сиро й холодно. Я навіть пошкодувала, що не взяла з собою курточку. Помітивши, що мене пересмикнуло, Паша включив обігрів, а разом з ним і плеєр. Салоном розлився наш з ним Sum 41 і відразу ніби стало тепліше та затишніше.

Порадившись, ми з Пашею вирішили повідомити слідчому, який розслідує вбивство пана Флеса, що нас переслідують. Володимир Петрович мене упізнав, уважно вислухав і запропонував під'їхати до відділення.