Частина 2. Забіг на короткі та довгі дистанції. Глава 1. Щур, грінпісовець та спроба втечі

Коли стемніло, мені принесли постільну білизну брудно-сірого кольору, матрац, як у поїздах, та подушку. Власне, на всьому так і були печатки укрзалізниці. А я вже й не чекала. Думала, так і доведеться на тверду брудну лавку лягати. Їжі дали проти ночі. Милостиво запропонували пройтися до того, що у них називалося умовами. Видно, щоб вночі не надриватися.

Попри те, що змучилась за цілий день, а піднялася ні світ ні зоря, я довго не могла заснути. Все ввижалися якісь шерехи, незрозумілі звуки. Крім того, поїзди, шум яких я не сильно помічала вдень, вночі, як змовилися, та проїжджали ледь не кожні п'ять хвилин! Я лежала і дивилася у стелю, підраховуючи відблиски поїзних фар, що гуляли по ній.

Веселе заняття, скажу я вам. Смужки так хитромудро рухаються, що передбачити, звідки з'явиться і куди піде, просто неможливо.

Міцно заснути мені так і не вдалося. У напівдрімоті я все прокручувала в голові останні події, здригаючись і прокидаючись від кожного шереху. А на світанку я з криком прокинулася остаточно: по мені прогулювалися щось таке важкеньке.

З тим, що таргани, не соромлячись, бігали тут серед білого дня, я змирилася і була морально готова, що вночі вони взагалі знахабніють. Але це!

У першу мить вирішила, що Пяшка розпочала свій ранковий променад. Слідом до мене дійшло, де я, і що ніякої Пяшки тут бути не може, а в обличчя мені тикається щось мокре і волохате. Я схопилася на ліжку і заволала. При цьому запримітила грудку, яка відлетіла з моїх грудей десь убік, до самої стіни, і гепнулася на підлогу.

Крик у досвітній час справив належне враження на служителів Феміди. Мені увімкнули світло, слідом заскреготав замок, і в камеру увірвалося відразу декілька пом'ятих її представників.

Оцінивши проблему, вони зупинилися, а один зло вигукнув:

– Чого волаєш посеред ночі?!

Треба сказати, щойно увімкнули світло, я замовкла. Не те, щоб прийшла до тями, я вся тремтіла, але не кричала. Правда, пояснити, що сталося, була ще не в змозі. Простягнула тремтячу руку туди, де бездиханно лежав, навіть не сірий, а чорний, як смола, щур.

– Тьху на тебе! – обурився один пан.

– Щоб ти була жива-здорова! – додав інший.

Третій, молоденький, виявився «гуманістом». Так, саме в лапках, бо готовий був проявляти гуманність не до людини, тобто до мене, як представника цього виду, а до тієї почвари.

– Вона вбила її! – підбираючи потвору, скрушно вимовив він і простягнув до мене руки. Певно, щоб я переконалася у скоєному злочині. – Вбила!

– Приберіть це від мене негайно! – істерично заволала я, все також продовжуючи з ногами стояти на лавці. – Воно, воно повзало по мені! Торкалося обличчя! – відновився дар мовлення, тож я повною мірою могла поділитися враженнями. – Негайно випустіть мене з цієї камери, я не можу тут залишатися! Ви не маєте права тримати мене в таких умовах! Ви взагалі не маєте права тримати мене тут!

Може, від мого волання, а, може, від турботи грінпісовця, який пригнічено погладжував тільце, животина оклигала. Ворухнула рожевим хвостом і підняла голову.

– ААААА! – знову розлетілося на весь відділок, а, може, і на всю станцію. Я зіскочила з ліжка, обігнула кімнату по периметру і через відчинені двері вискочила в коридор.

Звісно, я усвідомлювала, що це нерозумно, що я в десяток разів більша від неї (залізний аргумент будь-якого чоловіка), що бігти мені звідси нікуди, але стримати себе була не в силах!

Вискочивши з кімнати та пробігши всього декілька кроків, я з розмаху врізалася в живіт товстуна, який складав протокол з проституцією. Слідом за мною в коридорі намалювалися решта правоохоронців.

– Так-так-так, – позіхаючи, видав товстун. – Спроба втечі, значить, так? Опір владі.

А зафіксувавши погляд на щурі, якого захисник тварин дбайливо тримав в долонях, додав:

– Знущання над тваринами! Вам, панночко, однозначно загрожує більш суворе покарання.

«Це з мене знущання!» – неодмінно викрикнула б я, якби не зрозуміла, що мене зараз знудить. Затиснувши рот рукою, я кинулася до туалету.

– Стояти! – гаркнув товстун мені навздогін.

Але хтось виявився більш тямущий і смикнув його:

– Та зажди ти. Погано їй, не бачиш?

О, так! Мені було погано. Мені було погано вже другу добу, з тієї хвилини, як почула біля дверей готельного номера голоси. Або ще раніше, коли Флес подзвонив в нашу з Пашею квартиру. А на додачу до всього, ці розумники «мамалигу» на вечерю дали, яка встала грудкою у шлунку, а зараз, після струсу, назад проситься.

Коли я вийшла, то, тримаючись за одвірок, повідомила своїй «свиті»:

– Ви отруїли мене тією гидотою!

І було неважливо, яку я мала на увазі – обідню або вечірню. І та, і та були однаково холодними та гидкими.

Вигляд, напевно, у мене був страшненький. Двоє підскочили, взяли під руки та повели коридором. Минаючи камеру, чому я непомірно зраділа, відвели в кімнату з побілкою, всадили на старенький продавлений диван. Товстун метушливо розмішував столовою ложкою цукор у готовій склянці з чаєм. Він простягнув мені напій зі словами: