Глава 2. Два рятівники

Ця зміна виявилася набагато доброзичливішою, ніж попередня. А, може, то святе свято так на них подіяло, але відвідували мене мало не кожну годину і все з різними пропозиціями: чи не хочу я до них приєднатися і розговітися, а чи не бажаю чогось, а чи не треба мені вийти, а як я себе почуваю, чи не нудить, а, може, до мене лікаря запросити, чи точно у мене все гаразд…

Яке там нормально? У камері стало душно і волого, ніби в парильні. Але приймати їхні пропозиції я побоювалася. Хто ж повірить, що вони не п'ють в чергування на Великдень? А п'яному що завгодно на думку спаде. Мабуть, і протокол прочитали, борони боже, що ще собі вигадають! Зціпивши зуби, я чекала, поки прибуде адвокат.

На щастя, він не забарився. Вечоріло. Годинника у мене не було, але по тому, що сонце перестало так активно бити у мою кімнату, стало зрозуміло, що час йде до вечора. Коли в черговий раз стали відкривати замок, я здригнулася. Але хлопець і заходити не став. Лише крикнув:

– На вихід!

– Мені нічого не треба, – слабо заперечила я.

Розійшлися хлопці не на жарт. У камері я чудово чула їхній веселий сміх і дружні крики, пісень співали. Мені справді стало страшно, що ще вони сьогодні вигадають.

– Адвокат прибув, – він все ж зайшов і жестами показав, що треба поквапитися.

Я схопилася, не вірячи своєму щастю. А міліціонер в коридорі зупинив мене і, віддано заглядаючи в очі, попросив:

– Будь ласка, поясніть йому, що ми вас не кривдили?

Нічого не розуміючи, я кивнула.

У кабінеті мене чекав високий, середніх років чоловік в сірому костюмі.

– Здрастуйте, Майє Миколаївно, – почав він. – Мене прислав ваш батько. Ви в порядку?

Ух, ти! Коли я увійшла, стояли товариші мало не по стійці смирно. Всі троє. Цікаво, що він їм такого наговорив тут?!

Здається, тато пустив в хід важку артилерію, переполошив усіх. Не думала, що він й у далекій Вапнярці зв'язки знайде!

Під красномовний погляд адвоката міліціонери потягнулися на вихід, він же, зайнявши місце товстуна, мовив:

– Ну що тут у вас? Розповідайте.

Слухав адвокат дуже уважно, співчутливо кивав. Його не здивувало, що мене викрали, а потім кинули без грошей і документів. Він не поставив жодного запитання про те, чого від мене хотів викрадач. Він був ідеальним втіленням того, що мені зараз було треба: щоб вислухали, зрозуміли та допомогли.

– Ви зрозумійте, – закінчувала я. – Для мене дуже важливо, щоб ніякого протоколу не було. Це ж маячня! Як їм таке в голову прийшло?! Але, якщо протокол засвітиться, опікунська рада не віддасть нам хлопчика, якого ми з Пашею хочемо усиновити.

Якийсь час адвокат мовчав, роздивляючись протокол.

– Це все можна анулювати? – з надією запитала я.

– Думаю, так. Ви грамотно додали свої зауваження. Ми можемо, по-перше, написати скаргу на те, що під час затримання був порушений протокол, по-друге, на те, що вас тримали в неналежних умовах, що призвело до погіршення стану здоров'я, ну а, по-третє, вказати на неспроможність звинувачення. Думаю, при такому розкладі місцеві постараються цю справу зам'яти, а ми милостиво не станемо заперечувати. Ви згодні?

Я була згодна на що завгодно, аби лишень мене витягли звідси й не було ніякого протоколу.

– Робіть, як вважаєте за потрібне, – відповіла я.

Він якраз піднявся, щоб запросити чергового, а той увійшов сам.

– Там, там... – хлопець зам'явся, не знаючи, казати чи ні, – там до вас адвокат приїхав. Вимагає зустрічі. Теж від батька, як він представився.

Я завмерла.

Це як? То жодного рятувальника, а то, чудесним чином, відразу двоє? І обидва від батька?

Це було безглуздо. І... і насторожувало. Які ще два адвокати? Навіщо два?

Я схопилася з місця. Права тут у мене все ще були пташині, офіційного звільнення не відбулося, що робити – незрозуміло.

Ініціативу у свої руки взяв адвокат:

– Так кличте його сюди, чого чекаєте?

Другий адвокат стрімко влетів до кабінету:

– Майє! Боже, що з тобою? Ти ж сама на себе не схожа!

Цього адвоката я знала! Давній приятель батька, навіть присутнім був на нашому з Пашею весіллі, а пізніше став моїм клієнтом у тенісному клубі, де досить жваво махав ракеткою, відбиваючи м'ячі. До того ж, він був приємним співрозмовником, з яким після сету, попиваючи чашечку запашного чаю, можна базікати про що завгодно.

– Іване Васильовичу! – я кинулася до нього, вхопила за руку. – Я так рада вас бачити!

– А я який радий! Тебе всюди шукають, батько турбується.

– Це все чудово, – втрутився перший адвокат, – а я, мабуть, займуся звільненням Майї Миколаївни. Ви не проти?

Я так зраділа, побачивши знайому людину, що геть забула про нестиковку.

– Не турбуйтесь. Я сам все зроблю, – рішуче заявив Іван Васильович. – Це місцеві тобі адвоката надали?