Майя

Глава 3. Перевертень

 

На ніч ми зупинилися в готелі. Іван Васильович зізнався, що другу добу на ногах і боїться заснути за кермом. А я так і не здала на права, водити вміла, але якось не вважала за потрібне перейматися папірцями. І хоча так хотілося додому, а думка про готелі викликала тремтіння – довелося все ж погодитися.

Готель, на подив, виявився пристойним. І юнак-адміністратор поводився цивілізовано. Навіть не поцікавився, чому молода дівчина і літній чоловік селяться в один номер. Ні на що не натякав, нічого не різав, вода в номері, попри пізній час, наявна, і вечерю запропонували. Власне, вечеря, це єдине, чим він поцікавився  після того, як з’ясували основні питання.

– Так, будемо вечеряти, – відповів мій супутник. – В номер принесіть, будь ласка.

У номері я відразу кинулася закривати жалюзі. Все-таки втокмачив мені в голову охоронець, що я мушу бути гранично обережною.

Іван Васильович сам розподілив місця. Мене у дальню кімнату помістив, з великим двоспальним ліжком.

– А я тут на дивані влаштуюсь. Гадаю, так буде краще.

Зрозуміло, після ночі у мавпятнику та з огляду на його поважний вік, мене б цілком і диван влаштував, але сперечатися я не стала. У машині мене знову нудило і до нестями хотілося їсти. Я з жадібністю накинулася на м'ясний салат, який принесли на вечерю, із задоволенням з’їла весь рис з овочами та велику відбивну. Їжа була тепла, ароматна, смачна… Господи, як же довго я не їла нормальної домашньої їжі! Теплої!

Дивлячись, з яким апетитом, якщо не сказати жадібністю, я їм, Іван Васильович гаряче вилаявся.

- Ти могла сказати, що голодна? Ми декілька разів проїжджали повз пристойні кав’ярні, де можна було добре поїсти! Майє, ну справді! Ще замовити?

Я махнула, що ні, не варто. Я справді наїлася. Попросила лише чаю ще додатковий чайник. Дуже хотілося пити.

Вже після вечері довгий час стояла під струменями гарячої води та несамовито терла себе мочалкою. Здавалося, що на мені зібралася пилюка всіх українських доріг. Дуже хотілося змити з себе всі негативні спогади. Ніби це було можливо. Та я все стояла та стояла, не бажаючи виходити з-під води. Згодом, замоталась у теплий білосніжний готельний халат та бухнулась у ліжко, а ледь голова торкнулася подушки – заснула.

Прокинулася я рано, із задоволенням потягнулася, легко зіскочивши з ліжка, встала біля вікна, відчинила його та занурилась у звуки та запахи весни. Просто перед вікном росла шикарна розлога вишня. Аромат квітів п’янив, у вікно заглядали сонячні промені, співали якісь птахи. Ще якийсь час я прислухалася до співу за вікном, до шелесту гілок, до тиші в номері. Добре тут. Тихо, по-домашньому затишно. Розглядала кімнату.

Погляд наткнувся на дисковий телефонний апарат старого зразку, який стояв у кутку на тумбочці, трохи прикритий портьєрою. О, ні! Я ж так і не зателефонувала батькові! Він, напевно, місця собі не знаходить! Мерщій кинулася до апарата, вхопила слухавку та стала набирати номер. Відповів тато миттєво, ніби чатував біля телефону.

Він не спав всю ніч чи що? Господи, як я могла забути?

– Майє, негайно, чуєш мене? – не гаючи часу на порожні балачки, почав казати. – Негайно забирайся з цього номера! Я не знаю, яке відношення має Ваня до твоїх справ, але я його до тебе не надсилав. Переходь в сусідній! Живо!

Він видав це все відразу, не даючи мені й слова вставити, – а я так і завмерла з відкритим ротом. І тут відчула рух за спиною... Я повільно повернула голову. За спиною стояв Іван Васильович, а в бік мені впиралося дуло пістолета.

– Давай без дурниць, – прошепотів він.

– Майє, ти мене чуєш? – долинув з апарата голос батька.

Я стояла немов заворожена, не в силах сказати ані «так», ані «ні». Ноги перетворилися у вату, а в горлі ніби утворилася грудка брудного піску.

– Все дізналася? – спокійно поцікавився Іван Васильович. – Тепер клади слухавку.

Він підштовхнув мене, закликаючи до дії, але я тільки міцніше притиснула слухавку до вуха, ніби рідний батьковий голос міг мене врятувати. Тоді чоловік сам силою опустив мою руку зі слухавкою на апарат.

І тут я нестямно закричала:

– Тату-у-у!

– Тихо-тихо-тихо-тихо, дівчинко, – шепотів Іван Васильович, затискаючи мені рот долонею, – я не бажаю тобі зла. Йдемо, сядеш у крісло і поговоримо, добре?

Важко сперечатися, коли в бік тобі впирається зброя. Він повів мене до тої кімнати, в якій провів ніч.

– Я приберу руку, а ти більше не станеш кричати, гаразд? – ніби вигідну угоду запропонував він.

Я насилу кивнула. Він перехопив мене за лікоть і насильно всадив у крісло. Показав пістолет.

– Я сховаю його, добре? – це здавалося неймовірним, але він і справді питав мого дозволу. – Ти даруй, я не хотів, щоб все так вийшло. Тобі не варто було нікуди дзвонити. Взагалі з міста їхати не варто було!

Пістолет зник десь всередині під курткою. Тут я зрозуміла, що сама одягнена в готельний халат, а він стоїть переді мною повністю екіпірований. І не одні ми у номері: у двері чоловік, а в сусідньому кріслі – ще один. Дужі амбали під два метри зросту. Але я не чула, щоб хтось входив.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше