Глава 4. Викрадення машини – кримінально-караний злочин

У першу хвилину я відчайдушно била кулаками. Спочатку по дверях і склу, намагаючись вийти смикала ручку, потім перемкнулася на чергового конвоїра.

Дістали вже! Всі дістали! Хапають все кому не лінь і кудись везуть!

До честі нового стражника мушу зазначити, що у відповідь на крики та мої кулаки, він лише перехоплював удари, не робив боляче у відповідь і навіть не намагався відключити, як би неодмінно вчинив мій перший охоронець.

– Зараз же зупиніть машину! Випустіть мене! – зажадала я в черговий раз. – Господи, ви хто, в біса, такі?!

Звичайно ж, вимоги виконувати ніхто і не подумав, але на питання відповіли. Водій, якого я досі не встигла роздивитися, на мить обернувся і зняв сонцезахисні окуляри. Перший адвокат!

Легше не стало. Раптом це теж не той, якого прислав батько?!

– Доброго ранку, Майє Миколаївно.

«Де ж воно добре?!» – подумала я.

– Це мене ваш батько прислав, – вгадавши мої сумніви, повідомив він. – Візьміть телефон, зателефонуйте йому. Телефон не заблокований, в останніх набраних його номер.

Він, не озираючись, простягнув апарат.

Тремтячими руками я вхопила апарат, стала набирати номер батька по пам’яті. Невже все скінчилося? Невже мене і справді везуть додому? Хоч би так і було!

Голос у тата був втомленим, але він пожвавився, щойно зрозумів, що телефоную я.

Підтвердив. Степан Вікторович, своя людина. Везе додому, довіряти можу, ні на крок не відходити. Тато вже з'ясовує, що відбувається, і навіть Паша з ним зв'язується час від часу.

Мені вдалося стримати сльози, що наверталися на очі. Я навіть встигла полегшено зітхнути. Ось тільки виявилося, що проблеми аж ніяк не скінчилися.

– Майє, я мушу тобі ще дещо сказати.

Батько зробив паузу, а я запідозрила недобре.

– Кажи…

Мій голос був сухим і твердим. Гірше все одно вже нікуди.

– Андрій зник з притулку.

– Що?!

Виявляється, гірше є куди. Ми ж з ним домовилися, він обіцяв, що не стане... Він не міг...

– Зник у суботу. Мені Костя телефонував. Він приїхав за пацаном, щоб взяти того на тренування, а його там вже шукають.

– Він може бути у нас вдома або у себе. Він не йде далеко, як правило. Тату, його треба знайти!

– Я знаю, Майє. Знаю. Ми шукаємо. Я залучив всі можливі зв’язки та сили. Тільки хлопчика ніде немає. Він безслідно зник.

Цього не може бути!

Тепер мені здавалося, що зникнення Андрія – ось моя найбільша проблема. Але ж він не міг просто взяти та піти! Щось сталося? Адже криза минула. Про це і лікарка його казала, і вихователі помічали, що хлопчик поводиться набагато краще, Повернувся до навчання, спілкується з кимось із хлопців. Не міг він безслідно зникнути! Невже ніхто нічого не бачив і не чув?

– Щось сталося? – запитав у мене Степан Вікторович.

Я кивнула.

– Мені треба якомога швидше приїхати додому.

– Звичайно, Майє Миколаївно. Все зробимо. Через кілька годин будете вдома.

 ***

Через пару не вийшло. Я так і не встигла відчути себе у цілковитій безпеці. Хвилин через сорок нас зупинили на посту ДАІ. І я спробувала заперечити, мовляв, не гальмуйте, проїдемо, але... хто б слухав жінку з її інтуїцією?! Вони ж профі! Нічого, крім здивованого переглядання, мої слова не викликали.

– Це всього лише пост. Краще не привертати уваги, – мовив адвокат, скеровуючи авто до узбіччя.

Я внутрішньо стиснулася, по спині побігли сироти. Не подобалося мені все це. Ось чому всі чоловіки такі самовпевнені?

Може, втекти, поки вони розбиратися будуть? Он ліс густий, є, де сховатися... і я навіть простягнула долоню до ручки, але двері з мого боку все ще були замкнені.

Треба відволіктися. Все владнається. Тато казав…

Степан Вікторович поводився спокійно і невимушено. Вийшов з машини, з внутрішньої кишені дістав якусь корочку, простягнув лейтенанту. Той став уважно її вивчати. Перевертав, крутив в руках, немов сумніваючись в автентичності документа. Мені не було чутно, що він там говорив, але правоохоронець не задовольнився побаченим. Ще з пів хвилини вони про щось гаряче сперечалися, а потім удвох вирушили до машини.

– Треба їхати! Негайно! – запанікувала я. – Це несправжній даішник!

Злякалася я не на жарт. У чоловіка все обличчя було пошматоване кігтями! Я відразу згадала злом у нашій квартирі, а також перелякану Пяшку, яка забилася у куток за холодильником. Сліди ще не загоїлись. І нічого дивного насправді, подряпини від котячих пазурів не заживають так швидко, власне у мене сумнівів не залишилося. Ось вона – інтуїція! Але чоловіки мені не повірили.

– Я точно вам кажу! – у голосі прослизнули страх і паніка. – Подряпини у нього на обличчі – це моя кішка. Він зламував мою квартиру. Давайте поїдемо, будь ласка!

Було видно, що моє хвилювання передалося і їм. Хлопці озиралися.