Розділ 13

Катажина зробила все, аби тільки її проблеми батьки не пов’язували з Елліотом Беннером. Менше всього хотілося, аби вони заборонили їй спілкуватися з ним та його братами. Згадуючи розмову на кухні, котра не була на підвищених тонах, але тривала більше години, Катажина чудово розуміла батьківську позицію щодо її навчання. Якщо вже зовсім чесно, то вона й сама готова була з себе душу витрясти за те, що зробила, чи навпаки, не зробила. Хто б міг подумати, що краща учениця завалить два уроки улюбленої англійської мови? Вона точно не могла. І Елліот не міг.

Згадавши вираз його обличчя, коли він чекав її біля шкільної шафки, вуста Катажини торкнула усмішка. Елліот був таким вольовим і таким милим.

Труснувши білявим волоссям, Катажина встала з ліжка та сіла за письмовий стіл. Вона ще не знала, за котре з завдань візьметься спершу, але точно знала, що вперше за довгий час про Майкла Беннера думати не буде.

Джессіка розшукала Елліота на вулиці, де він разом з Майклом та ще двома хлопцями спостерігав за тим, як молодші школярі стрибали під снігом, котрий по полудні знову посипав з сірого неба.

— Привіт, — Джессіка привітно всміхнулася всім одночасно. — Ел, я з приводу місця в команді.

— В якій команді? — здивовано запитав Майкл.

— Та я… Це… Наче в бейсбольну команду зібрався, — почухав потилицю Елліот.

— Он воно що, — кивнув Майкл, помічаючи усмішку, з котрою Джессіка поглядала на Елліота. — А мені ти збирався сказати? Чи вже одразу на гру запросити?

— Він не винен, Майкле, — одразу ж кинулася його рятувати Джессіка. — Я спочатку мала дізнатися, що й до чого, а лише тоді вже сповістити Ела.

Усмішка Майкла стала ще ширшою.

— Та все гаразд. Від нападок старшого брата я себе захистити зумію, — мовив Елліот теж всміхаючись. — Але дякую!

Джессіка стисла плечима:

— У команді дійсно є вільне місце і тренер Роу сказав, що ти можеш підійти до спортзалу в п’ятницю після уроків.

— Прийду, — кивнув Елліот. — Я твій боржник, Джесс.

— Нагадаю тобі, коли настане день Зимового балу, — Джессіка повернулася. — Рада була зустрічі, Майкле.

— Я теж, — відповів він.

Джессіка швидким кроком рушила до приміщення Середньої школи, вже не бачачи зацікавлених поглядів хлопчаків.

В суботу Майкл Елліота просто не впізнав. Той одягнувся у свою кращу сорочку і навіть чуба на бік причесав, стаючи ну геть милим. Майкл здивовано поглядав на нього хвилин десять, придивляючись, як той весь час грюкає шухлядками стола, дверима шафи, шарудить по полицях стелажу і взагалі виглядає нервово-комічно. Нарешті не витримавши чергового удару по шухляді, котра ніяк не хотіла заїжджати на своє місце, Майкл мовчки легенько заштовхнув її, демонстративно дивлячись Елліоту у вічі.

— Вона підкоряється лише тобі, — пробурмотів у відповідь Елліот.

— О, так! Я заклинач шухлядок, — цілком серйозно кивнув Майкл.

За мить Елліот вибухнув реготом.

— Що ти шукаєш і куди взагалі зібрався? — поцікавився Майкл, повертаючись на своє ліжко та вмикаючи приставку.

— Дослухаюся до порад батька, — вигнув брову Елліот.

— А це вже цікаво, — Майкл прислухався. — Продовжуй.

— Веду Катажину до піца-залу, — відповів Елліот. — Можна скористатися твоїм лосьйоном?

Майкл закляк на місці і голос брата вмить став для нього просто фоном.

— Гей? — Елліот повернувся до нього. — Можна твій лосьйон?

Майкл хитнув головою:

— Так. То… То у вас побачення?

— Скажу, коли повернуся, — засміявся Елліот, — бо й сам ще не знаю. Я просто вчора запропонував їй піти до піца-залу, тому-що там смачно та весело і вона, на диво, погодилася.

Майкл мовчав, бо просто не знав, що йому сказати. Проте Елліот був настільки заклопотаний собою, що навіть уваги на розгубленість старшого брата не звернув. Кинувши «бувай», він вже пішов з кімнати, залишаючи Майкла одного.

Раптово всі плани, котрі були заплановані у нього на день, перестали бути важливими й потрібними. Вже не хотілося працювати над новим завданням, на котре з таким ентузіазмом Майкл погодився у школі, не хотілося пройтися по магазинам та прицінитися до новорічних подарунків, навіть у приставку грати не хотілося.

Знаючи себе, Майкл розумів, що все одно з хатніми справами впорається, але поки Елліот не повернеться, він не викине з голови їхню розмову і не було гарантій, що навіть потім йому стане краще.

Елліот зайшов за Катажиною, як вони й домовилися, налаштувавшись на зустріч з її батьками, але вона вже чекала його на ганку. Зиркнувши на наручного годинника, Елліот відмітив, що не спізнився, проте розпитувати нічого не став, натомість просто привітався.

— Можемо йти? — дещо сором’язливо спитала Катажина, поправляючи свій симпатичний білий берет.

— Ти мені скажи? — усміхнувся Елліот.

У відповідь Катажина з усмішкою кивнула, натягаючи на витончені долоні свої рукавички.

Якщо Елліот й відчував себе схвильованим та дещо розгубленим, то всіма силами намагався того не показати.

Вони зайшли до піца-залу, котрий розташовувався в центрі їхнього передмістя і мав досить затишний вигляд та непогану репутацію. Елліот подумки запитав батька, що йому робити далі, але відповіді звичайно ж не отримав. Підійшовши до стійки, за котрою працювали касир та два молодих піцейоли, Елліот запитав у Катажини, яку піцу вона буде, але вона відповіла, що вибір за ним. Елліот вибрав дві міні-піци з салямі та грибами і папероні, а тоді вони роззирнулися навкруги, чекаючи на своє замовлення.

Всередині невелике приміщення з вікнами-вітринами мало з десяток столиків, більша частина котрих вже була зайнята, більярдний стіл, декілька ігрових автоматів та настільний футбол. З колонок, котрі були акуратно причеплені під білосніжною стелею, долинали музичні хіти минулих років.

— Що будемо робити, поки чекаємо піцу? — запитав Елліот.

— Може футбол? — повела плечем Катажина.