Розділ 19

Катажина одразу помітила автомобіль матері та поспішила до нього, міцніше стискаючи лямки свого рюкзака. Холод на дворі стояв просто лютий і тому залишатися на ньому довше, аніж треба було, Катажині не хотілося. Вона швиденько застрибнула на сидіння поряд з матір’ю та жбурнувши рюкзак на заднє сидіння, пристебнула пасок безпеки.

— Привіт, Медянику, — засміялася Марія.

— Привіт, — Катажина поцілувала підставлену щоку. — Не Медяник!

— Катажина — Медяник, — продовжувала усміхатися Марія, називаючи її дитячим прізвиськом, яким нарекли її родичі ще бозна-коли.

— Катажина не Медяник, — вдавано насупилася вона.

— Гаразд, Катажина не Медяник, — врешті здалася Марія. — Як справи?

— Добре. Вже завтра оголошення результатів конкурсу малюнків. Нервую страшенно! — Катажина роздивлялася кучугури снігу обабіч дороги додому. — Ну й намело!

— Це точно, — кивнула Марія. — Люба, але ж ти погоджуєшся, що якщо не отримаєш перемогу на конкурсі, то це не стане катастрофою вселенського масштабу?

— Звісно, — Катажина нарешті стягнула свої елегантні рукавички. — Не хвилюйся, я зумію пережити поразку.

— Сподіваюся, — усміхнулася Марія. — Як там хлопчики Беннер? У них все добре?

Катажина дещо здивовано звела брови:

— Сьогодні бачила лише Ела. Здається, у них все в порядку. О! Халат потрібно завезти. Ти взяла? — Катажина озирнулася на заднє сидіння.

— Забула. Занесеш якось. Що там Ел? Мені ж, сподіваюся, вже теж можна його так називати? — усмішка не сходила з вуст Марії.

— Йде на бал з Джессікою. Про неї я теж тобі розповідала, — спокійно відповіла Катажина.

— Не зрозуміла? — прийшла черга Марії здивовано вигинати брови. — Як це? Який бал?

— Мамо, не нервуй так, бо ще тиск підскочить, — розсміялася Катажина. — Звичайний собі Зимовий шкільний бал. Джессіка попросила його піти з нею, бо у неї нема кавалера. Я ж на той бал навіть не планувала йти.

— Чому? — здивуванню Марії не було меж. — Ми могли б купити тобі чарівну сукню. Ти б неодмінно стала королевою балу, серденько!

— Королевами стають школярки Старшої школи, Середня може претендувати лише на вінець принцеси, але для мене то не важливо. Повторюю, я не збиралася йти, — м’яко пояснила Катажина.

— Гей! Зажди, — Марія нашвидкуруч закрила автомобіль, та поспішила за дочкою, що вже підіймалася на ганок їхнього будинку. — Це ти зараз переді мною спектакль розігруєш, а насправді ладна прикінчити кожного, хто на шляху стрінеться? Підіймешся до себе і будеш ридати в подушку до ранку, а тоді у ванній намагатимешся приховати синці під очима моєю косметикою?

Катажина зупинилася, з усмішкою дивлячись на неї.

— Це я так завуальовано підказую тобі, як можна буде їх приховати, — усміхнулася Марія, обхоплюючи її за тендітні плечі. — Ти засмучена?

— Ти питаєш про бал, чи про Ела? — здалася Катажина, дозволяючи завести себе до світлого передпокою.

— І про те, і про інше, — Марія зняла верхній одяг. — Запашного чаю і теплої бесіди?

— Думаєш вже час? — гукнула їй Катажина, знімаючи взуття.

— Колись треба починати. Тобі минуло тринадцять, погодься, що вже не зарано, — відповіла Марія вже з кухні.

Катажина ввійшла на затишну кухню і поглянувши на Марію, помітила на її обличчі світлу печаль, впереміш з ласкавою усмішкою. Так дивляться матері, котрі врешті розуміють — їхні маленькі дівчатка, більше вже не маленькі.

Присівши за кухонний острів, Катажина поклала руки на гладку стільницю й зітхнула. З одного боку їй було дещо ніяково, бо то була матір, а не подружка, а з іншого, вона ж мріяла, щоб у них назавжди залишалися товариські довірливі відносини, котрі існували з самого раннього дитинства. Марія завжди була її найкращим другом.

— Я справді не планувала йти на бал, — нарешті мовила Катажина, натягаючи рукава свого светру аж на кісточки пальців та затиснула їх в долонях.

— Але тебе засмутило, що Ел йде з іншою дівчинкою? — Марія поклала перед нею чашку з ароматним чаєм, над нею тоненькою цівкою вгору вився пар.

— Я не знаю. Швидше ні, аніж так. Вони просто друзі, та й ми… — Катажина змовкла, обхоплюючи чашку долонями і відчуваючи, як шкіру обпікає гаряча порцеляна.

— Ел — симпатичний хлопчик, — Марія ствердно кивнула. — Цілком нормально, що він тобі подобається.

— Так, я теж думаю, що то цілком нормально. Нам весело проводити час разом. Мені сподобалося, як ми сходили до піца-залу. Ел веселий, товариський, швидкий, а ще в ньому відчувається ні з чим незрівнянний дух свободи. Це притягує.

Марія ковтнула свій чай, уважно слухаючи дочку:

— Та чомусь я відчуваю, читаю між рядків твоїх фраз слово «але».

Катажина мовчки повертіла в руках свою чашку.

— Може справа в тому, що ти не така? Ти ж навпаки спокійна, виважена, меланхолійна та повільна.

— До чого ти хилиш? — раптом підозри закралися в її думки і Катажина напружилася.

— До того, чи того Беннера ти вибрала? — обережно промовила Марія, затамувавши подих.

— Мамо! — Катажина сіпнулася. — Я… Я нікого не вибирала. Ми з Елом просто друзі. Нам приємно та цікаво спілкуватися. Ми всі просто друзі. На тому й край!

Марія мовчки спостерігала за дочкою, коли та, схопившись зі стільця, вилетіла з кухні, тремтячими руками стискаючи рукава свого светру.

Давненько Майкл не бачився з Пеггі. Якщо чесно, то навіть забув про її існування, заглиблений у власні проблеми. Після сутички, котру вона влаштувала Катажині, добре відношення Майкла до неї випарувалося і він не відчував нічого, окрім байдужості. Аж раптом Пеггі виникла на шкільному подвір’ї, коли він поспішав до Молодшої школи та покликавши його на ім’я, наздогнала.

Не здатний на відкрите ігнорування, Майкл зупинився, важко видихаючи, та скоса поглянув на неї.

— Привіт, — Пеггі винувато закусила нижню губу. — Все поговорити хотіла, але якось не виходило.