Розділ 21

Розплющив Майкл очі від того, що в роті стало сухо, наче в пустелі Сахара. Спробував ковтнути, але не зміг, бо у горлі, здавалося, насипане бите скло. Під повіки хтось щедро сипнув мілкого піску, інакше пояснити те, чому водити очними яблуками нестерпно боляче, Майкл просто не зміг.

— Гей, Майку? — над ним замиготіло розмите обличчя Віктора. — Ти як, друже?

— Що сталося? — голос Майкла був сипким та здавлено-хрипким.

— Здається, ти захворів, — промовив Віктор, ласкаво торкаючись його чола. — Направду, не можу зрозуміти, де саме і як взагалі таке сталося.

Майкл скосив погляд до вікна і знову відчув, як очі пронизав різкий, подібний до ножового, біль.

На вулиці панував день.

— Котра година? — спитав.

— Майже одинадцята. Зранку Елліот сказав мені, що у тебе лихоманка…

— І ти залишився зі мною?! — закінчив його фразу Майкл. — Тату, навіщо?

— Бо ти мій син і ти мене добряче налякав. Ти ж взагалі-то ніколи не хворієш, — за усмішкою Віктор спробував приховати хвилювання.

Внизу почулася мелодія дверного дзвінка і Віктор пішов до дверей.

— Хто це? — прошепотів Майкл відчуваючи, що голос вже зовсім осів.

— Лікар. Я очікував його з хвилини на хвилину. Я зараз, — Віктор поспішив вниз, навіть двері не зачиняючи.

Майкл спробував згадати, що сталося, але в голові малювалися якісь мутні рвані куски спогадів, що ніяк не складалися у повноцінну картину. Він пам’ятав, що ходив до будинку Катажини, пам’ятав, що бачив їхній з Елліотом поцілунок, пам’ятав, як впав у снігову кучугуру, а от далі все було геть тьмяне. Здається, він йшов додому, чи сидів на ганку. Йому було холодно. Дійсно! Ось що Майкл пам’ятав найкраще — відчуття крижаного холоду по всьому тілу.

За мить Майкл знову провалився у гарячкову нетяму.

— Захворів? — Катажина не зуміла стримати свої емоції. — Що з ним?

— Не знаю. У нього гарячка і виглядає він жахливо, — ухильно відповів Елліот.

— Але де ж він міг підхопити застуду? — Катажина зітхнула.

— Не знаю, — Елліот кліпнув, аби прогнати з голови сцену, котру застав напередодні ввечері на ганку. Досі йому було моторошно та лячно від побаченого.

Елліот тоді повернувся додому та помітив Майкла на сходах ганку. Той сидів, прихилившись до стіни, у розстібнутій куртці, чомусь розхристаний, його светр та штани були мокрими від вже розталого снігу, а волосся ще вкривали шматки снігових пластівців. Елліот схопив його за вологу руку і жахнувся, бо здалося, він тримає шматок льоду. Обличчя Майкла теж було мокре і зовсім безкровне.

Елліот говорив до нього, шарпав, намагаючись хоч якось розворушити, але Майкл просто дивився в одну точку десь за його спиною і здавалося, в цій реальності він відсутній.

Схопивши його за плечі, Елліот завів Майкла до кухні, а тоді тихенько вони піднялися нагору. На щастя Чад вже спав і Елліоту не довелося нічого пояснювати, бо він не знав, як зуміє скласти настільки правдоподібну брехню. Притягнувши Майкла до ванної, суміжної з їхньою кімнатою, тремтячими руками Елліот стягнув з нього светр та футболку, котра теж була вологою.

— Я сам, — Майкл відштовхнув його від себе, але якось занадто мляво.

— Майку, що з тобою? — шоковано запитав Елліот тоді, проте Майкл не сказав йому більше ні слова.

Елліот тихесенько повернувся назад на кухню і умисно грюкаючи дверима, почав знімати верхній одяг. Коли батько не з’явився на кухні, Елліот пішов до вітальні, де й помітив його на дивані. Тримаючи в руці пульт, Віктор дрімав, схилившись на м’які подушки.

— Привіт, — намагаючись виглядати веселим, мовив Елліот.

— Ти вже повернувся? — Віктор розплющив заспані очі. — А я тут задрімав трохи. Як перший бал?

— Чудово, але стомився. Піду спати, поговоримо завтра, тату, — Елліот знав, що має негайно піти, бо батько зрозуміє, що він наляканий до на пів смерті.

— Добре. Хлопці, здається, теж сплять, бо я не бачив їх вже з годину.

Елліот кивнув і ледь не побіг назад на другий поверх. Отже батько нічого не знав про те, що Майкла не було вдома.

Коли Елліот зайшов до їхньої кімнати, Майкл лежав на своєму ліжку, скрутившись калачиком і накрившись ковдрою з головою. Елліот зайшов до ванної і підхопивши мокрий одяг старшого брата, кинув його до корзини. На язиці крутилася тисяча питань, але ставити їх вже було нікому.

Випадок з Майклом змусив Елліота забути про все, навіть про те, що він наважився поцілувати Катажину. То мала бути одна з найщасливіших митей у його підлітковому житті, але чомусь спогад згас через не дитяче хвилювання за брата.

Елліот навіть боявся уявити, що ж таке могло статися у житті завжди міцного, наче скеля, стриманого та врівноваженого Майкла, що могло довести його до такого стану.

— Ел? — Катажина запитально дивилася на нього.

— Га? Вибач, не почув, що ти сказала, — Елліот кліпнув очима, повертаючись до дійсності.

— Ти вже поговорив з Джессікою, питаю? — повторила Катажина.

— А мав? — Елліот стиснув плечима, підбираючи з капоту автомобілю Марії сніг та скручуючи його в маленьку кульку.

— Думаю, що так, — кивнула Катажина, струшуючи з дерев’яної гойдалки залишки снігу. — Вчора все вийшло якось не надто добре.

— Геть усе? — Елліот озирнувся до будинку Катажини, спостерігаючи, чи ніде не видно її матері.

— Ти був кавалером Джессіки і мав її підтримати. Гадаю, варто, як мінімум, зателефонувати та запитати, як у неї справи. До того ж, почалися зимові канікули, ти не знаєш, чи їде вона кудись на Різдво і коли ви знову побачитесь, — продовжила Катажина, наче не чуючи його останнього питання.

— Ти мене ігноруєш зараз? — Елліот поглянув їй просто у вічі. — Скажи хоч щось, бо я починаю почуватися якимось збитковим. Занадто збитковим.