Розділ 34

Очі Кенто розширилися і він відкрив рот, щоб сказати щось, але натомість лише важко зітхнув. Майкл відвернув голову в бік дороги, відчуваючи, як власні очі зрадливо щипає від сліз. Що казати далі, не знав і не був впевнений, що треба. Кенто говорити теж не поспішав, бо до такої відповіді старшого онука навіть він не був готовий.

Десь над їхніми головами пролетіла дрібна нічна птаха, десь вдалині почулося тонке завивання койота, десь з дороги віддалено долинув свист шин, а потім знову настала тиша. Проте ні Майкл, ні Кенто заговорити все ще не наважувалися.

Розуміючи, що говорити більше й ні про що, Майкл врешті підвівся:

— Думаю, мені краще піти спати.

—Ти ненавидиш себе за це? — запитав Кенто, але погляд його був прикутий до пишного трояндового куща, що ріс біля криниці.

— Ти навіть не уявляєш як, — Майкл простежив за його поглядом.

— А Ела ти теж ненавидиш? — продовжив Кенто.

— Ні, дідусю, — не роздумуючи відповів Майкл. — До того ж, ніякої конкуренції, я запам’ятав твої слова.

— Ти знаєш, що перше кохання, зазвичай, у більшості випадків завжди минає, залишаючи по собі лише приємний після смак та солодку печаль? — Кенто поглянув на нього.

— Знаю, але боюся, що це не про мій випадок, — слабко всміхнувся Майкл, ховаючи руки до кишені джинсів.

— Твоя бабуся була єдиною жінкою, котру я кохав. Мені подобалися інші, але з жодною до неї і після неї, будувати стосунки вже не хотілося. Ніколи!

— Можливо, зі мною так само, — стиснув плечима Майкл. — Є безліч дівчат, котрим я подобаюся, але я, натомість, бачу тільки її.

— Тобі лише п'ятнадцять… — задумливо мовив Кенто.

— То просто цифра і інколи здається, що мені вже набагато більше, — Майкл всміхнувся.

— І мені так здається, — Кенто врешті підвів на нього свій сумний погляд.

— Дідусю, я дав тобі обіцянку і я її дотримаю. Можеш навіть не сумніватися, — Майкл пішов до будинку.

Кенто ж залишився сидіти на лаві, дивлячись як за Майклом зачинилися двері. На душі його було гірко та тужливо. Він докладав всіх зусиль, аби його улюблені хлопчики завжди були командою, завжди підтримували один одного, знали, що мають на кого розраховувати в житті, а виявляється, про найголовніше він так і не подбав.

Для кожної юної душі перше кохання завжди найсильніше. Віра в те, що воно останнє та на все життя — незламна, тому будь-які переконання, то даремна та невдячна справа. Проте Кенто надто тонко відчував Майкла і в серці його вже зростало припущення, що сказані ним слова були не просто словами.

Від поїздки до клініки на обстеження Кенто відмовився категорично і жодні вмовляння та навіть погрози Майкла на нього не подіяли. Кенто продемонстрував їм декілька важких прийомів, показуючи, що у відмінній формі та прекрасно почувається, ще й їх пожурив за неквапливість, тому, врешті хлопці дали годі та полишили свою затію.

Про нічну розмову між Майклом та Кенто навіть натяку не було і Майкл вирішив, що це краще зі всього, що міг обрати дідусь. Наслідки сварки з Елліотом теж не з’явилися і вранці, за сніданком він поводився так, як і завжди. Майкл видихнув з полегшенням, бо вирішувати черговий конфлікт вже просто не хотілося.

Наблизився останній літній тиждень і прийшов час повертатися назад додому. Хлопці з нетерпінням очікували, коли побачаться з батьком та друзями, але разом з тим відчували сум, бо мусять покидати Кенто.

До наступного року були надійно заховані в коморі тренувальні приладдя, з котрими хлопці займалися, будинок виблискував чистотою та порядком, кімната хлопців була акуратно прибрана, а речі, котрі вони залишали, розкладені в комоді та в потайних шафках, котрі були приховані за їхніми подушками. Кожна ковдра, затягнута в різнокольорову підковдру, була акуратно складена в узголів’ї своєї частини ліжка. Гітара, яку серед мотлоху знайшов Елліот та декілька разів навіть бриньчав на її струнах, виднілася на комоді і Елліот суворо заборонив Кенто навіть думати про те, щоб її викинути.

В день від’їзду досвітніх занять у хлопців вже не було, проте Майкл прокинувся ще до сходу сонця і тихенько, щоб не розбудити братів, спустився вниз, а тоді вийшов на вулицю.

Повітря в той час ще було прохолодне та напоєне нічними ароматами. Сонце ще не прокинулося, проте повільно прокидався ліс і ніжно шелестів кронами дерев, наче солодко потягувався.

Повільно Майкл обійшов галявину, на котрій вони займалися щодня, спустився до будинку та обійшов його, торкаючись пальцями новеньких рам, гладеньких від свіжої фарби. Тепер можна було не хвилюватися, що взимку Кенто мерзнутиме, бо нові рами надійно фіксувалися до вікон і навіть подих вітру не пропускали.

Підійшовши до криниці, Майкл викрутив відро кришталево-чистої води та зробивши декілька ковтків відчув, як тіло буквально прокидається.

Озираючись до будинку, він відчував на серці дивну тугу. Не міг пояснити словами, описати той стан. Наче все було добре, наче все було спокійно, наче річка, життя текло вперед так, як і мало, але разом з тим, щось було не так. Здавалося, то дійсно було прощання, як казав Елліот, але прощання не з дідусем, а з веселим та яскравим часом, котрий вони провели з ним у затишному будиночку, загубленому посеред густих лісів. Прощання зі щасливим дитинством, котре, не дивлячись на трагедію в їхньому житті, Кенто зумів їм подарувати. 

Саме в ту мить Майкл усвідомив, що то повільно від нього втікають залишки власного дитинства.

— Я не підведу тебе, дідусю! Щоб не сталося, я обіцяю, що не підведу тебе! — прошепотів Майкл, стискаючи кулаки та дивлячись на будиночок.

Сніданок виявився теж дещо сумним, Майкл вважав, що Елліот, та навіть Чад в якійсь мірі, відчували те, що відчував і він. Здавалося, що й вони розуміли — так як було, вже більше ніколи не буде.

Кенто теж виглядав не так, як зазвичай. Він жартував з ними, усміхався та балакав про різні дрібнички, на кшталт того, які предмети вони оберуть в новому навчальному році: додадуть щось нове, чи залишать ті, що відвідували раніше, але Майкл бачив, що й дідусеві важче давався той їхній від’їзд.