Майже дорослі

Розділ 41

Джессіка підвелася з кам’яного підмурку паркану, де сиділа очікуючи Катажину:

— Ну нарешті!

— Вибач, затрималася, — винувато стиснула плечима Катажина.

— Я наче підпалена робила свою роботу в редколегії, щоб встигнути до другої. Де твоя пунктуальність, дівчино? — продовжила Джессіка і було не надто зрозуміло, жартує вона чи цілком серйозна. — Що там у тебе за справи з тим будинком?

— Джесс, я нікому про це не розповідала, — почала підбирати слова Катажина.

— І щось я не хочу бути першою, — напружилася Джессіка. — Ти мене лякаєш.

— Припини, — Катажина ледь не образилася. — Декілька днів тому, коли я йшла додому, мене зупинив чоловік на синій Хонді. Назвався Джоном, сказав, що їде до сестри, але заблукав і не може знайти її будинок. Попросив допомогти і показати йому. Я відмовила й вибачившись пішла далі, але він повільно їхав поряд, все ще розмовляючи. Казав, що їде здалеку, що його авто декілька разів ламалося в дорозі, що він голодний… Але в його очах я побачила щось таке, що налякало мене до смерті. Я кинулася до першої-ліпшої жінки, котра зустрілася на шляху, вдаючи, що то моя мама. Дякувати небесам, вона одразу зрозуміла, що у мене проблеми. Він злякався і поїхав геть.

Спочатку на вустах Джессіки вигравала іронічна усмішка, але з кожним словом Катажини, вона повільно сповзала геть.

Під кінець розповіді Джессіка зблідла:

— Кат, це не жарти. Тобі в поліцію звернутися треба, описати ту наволоч і його автомобіль.

— Він же нічого не зробив, просто розмовляв зі мною, але я справді перелякалася до смерті, — спробувала заперечити Катажина.

— А треба було, щоб щось зробив? Ти геть дурна? — зойкнула Джессіка. — Ти знаєш, скільки гарненьких дівчат нашого віку стають жертвами тих хворих педофілів? Скільки зникають безвісти і залишаються незнайденими назавжди?

У Катажини мороз по за шкірою пішов від тих слів, бо Джессіка сказала саме те, в чому вона боялася зізнатися самій собі:

— Мої батьки нічого не знають і я попросила ту жінку нічого їм не говорити. Не треба, щоб вони даремно хвилювалися.

— Даремно? Ти, здається, не зрозуміла що сталося, — невдоволено похитала головою Джессіка, погано приховуючи паніку. — На дідька тобі той будинок?

— Бо хочу перевірити, чи справді там живе жінка з двома дітьми нашого віку. Якщо так, то він сказав правду і боятися нічого.

— Він міг проїжджати повз будинок і просто їх побачити, а тоді наплести тобі свою казочку, — не погодилася Джессіка.

— Тоді я просто запитаю, — впевнено відповіла Катажина. — Підеш зі мною?

— Ти божевільна, — процідила крізь зуби Джессіка. — Звичайно піду, одну ж тебе не відпущу.

— Дякую! Ти справжня подруга, — усміхнулася Катажина.

— Проте, направду, гадки не маю, як ми, тендітні дівчата, зможемо дати відсіч дорослому мужику, — закотила очі Джессіка. — Пора вже брати у Ела уроки кун-фу чи чим вони там займаються.

— Ходімо, — Катажина потягла її в бік центральної вулиці.

Номери будинків й справді були розташовані в не зовсім правильному порядку, проте дівчата швидко зорієнтувалися і наче за чарівним клубочком, пішли вздовж вулиці, вишукуючи потрібний.

Джессіка все допитувалася, що Катажина збирається сказати господині будинку під номером 580, щоб та не сприйняла її за хвору та не викликала поліцію, але Катажина незмінно відповідала, що що-небудь вигадає на місці, в залежності від ситуації.

Поки дійшли до потрібного будинку, котрий, як виявилося, був ледь чи не на іншому кінці передмістя, Катажина, в глибині душі переконувала себе, що всі її страхи були марними. Вона сама собі чогось вигадала той хтивий блиск в очах чоловіка, а потім накрутила себе та добродушну жінку, котра їй допомогла. Нічого такого в ньому не було, всі його слова були звичайними, без поганого підтексту, і говорив він абсолютно щиро.

Проте коли погляд зачепився за тьмяну табличку з номером 580, Катажині подих перехопило. Будинок геть не нагадував, той, в котрому мешкають діти. Галявина перед ним була погано доглянута, цементні алеї потріскали і крізь них проростали бур’яни,  фарба на біло-сірому фасаді облупилася, а дах наче дещо просів.

На пошарпаному часом ганку, у плетеному кріслі-гойдалці, сидів сивочолий старий, тримаючи в руках газету. Помітивши їх, він гаркнув:

— Що там розглядаєте?

Дівчата перезирнулися і Катажина злякано притихла.

Розуміючи, що треба брати ситуацію у свої руки, Джессіка жваво відповіла:

— Нас від школи відправили до двох учнів, але здається, ми помилися.

— Авжеж помилилися, — він відклав газету. — Ще з середини сімдесятих, як тільки-но з В’єтнаму повернувся, мешкаю тут один. Ви в тій своїй школі вже проходили цю війну?

Розуміючи, що перед ними не зовсім тверезий, але ветеран війни у В’єтнамі, дівчата випрямившись кивнули.

— Так, сер, — відповіла Джессіка.

— І що ж вам кажуть? — презирливо скривився він. — Брешуть, тварюки, на чім світ стоїть!

— Нам вже час, сер, — чемно мовила Джессіка. — Було дуже приємно з вами познайомитися.

— Тобі було б приємно познайомитися зі мною у п’ятдесят п’ятому, але точно не зараз, — п’яно зареготав старий. — Не смію затримувати юних леді.

Спостерігаючи за тим, як він знову заховався за широкою газетою, дівчата швидко попрямували у свій бік.

— Гадаю, тепер ти змушена розповісти батькам, — стиха промовила Джессіка.

Катажина відчула, як по хребту скотися крижана крапелька поту і лише мовчки кивнула.

 

Давно вже хлопці не поверталися додому разом, у кожного були свої клопоти та свої справи і це засмучувало Майкла. Йому здавалося, вони почали віддалятися один від одного. Майкл намагався знову згуртувати їх, але якщо з Чадом те ще вдавалося, то Елліот геть не піддавався.

В той день Майкл дізнався розклад Елліота та після уроків пішов до потрібного кабінету, але хтось з учнів повідомив, що хвилину назад Елліот пішов у бік старого стадіону.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше