Розділ 55

Майкл не взяв Форд і пішов шукати Елліота пішки. Уявлення не маючи, куди він міг поїхати, все сподівався, що здоровий глузд переважить і Елліот не виїде за межі передмістя. Чомусь раптом згадалася левада, через котру вони з Катажиною підіймалися на гірський масив. Елліот не любив нічого подібного і навряд чи міг поїхати туди, щоб віддатися філософським роздумам про життя, але Майкл все ж звернув у вулицю, з котрої можна було потрапити до левади.

Серед похмурих розмитих кольорів пізньої осені розгледіти чорний байк біля самого підніжжя не виявилося проблематично і збадьорившись, Майкл прискорив крок.

Елліот сидів на вологій траві, опустивши голову і сховавши руки до кишень куртки.

— Не дуже якось хочу, щоб ти відростив собі бороду, вставив золото в щелепу та набравшись пива, ганяв по нічній трасі під звуки «Motorhead», — Майкл присів поруч з ним, за старою звичкою опускаючи лікті на підігнуті коліна.

Елліот сумно всміхнувся.

— Я хвилювався, — Майкл поглянув на широку леваду, котра розкинулася перед очима. Тепер вона видавалася похмурою і моторошною, а не казковою, як влітку.

— Знаю, пробач. Просто не стримався, бо це все вже просто дістало! — Елліот продовжував дивитися собі під ноги.

— Мене теж, але…

— В тебе є Кат і лише одна її усмішка здатна вдихнути в тебе життя. В мене ж нема нічого, — гірко мовив Елліот.

Щелепа Майкла нервово стиснулася, а тоді він змусив себе усміхнутися:

— Тепер в тебе є Найтхавк.

Елліот криво всміхнувся:

— Тоді я неодмінно перетворюся на того, кого ти так яскраво описав на початку нашої розмови.

Майкл поклав руку йому на плече й стиснув:

— В тебе є я, Ел!

— І тому все ще буде круто. Просто час потрібен. Я знаю, — Елліот кивнув. — Знаю.

— Поїхали додому! І сподіваюся, ти мене провезеш на ньому, хоча б раз? — засміявся Майкл встаючи та подаючи йому руку.

— Хіба у мене є вибір? — вдавано зітхнув Елліот.

Вони розсміялися, вмощуючись на байкові, і Елліот завів двигун, насолоджуючись його характерним і таким омріяним звуком.

Елліот дійсно був не готовий до бейсбольного матчу, котрим вони закривали черговий сезон, але кого те хвилювало?! Тренер Роу, здавалося, знущався над ними, ганяючи так, що з кожного гравця сім потів збігало. Проте йому була потрібна першість, а отже й хлопцям вона була потрібна не менше.

В день матчу в школі був посилений ажіотаж, а деякі сміливці навіть влаштували щось на кшталт підпільного тоталізатора. Елліот знав, що більшість ставок була зроблена саме на беттера, тобто на нього.

Перед матчем Майкл та Катажина розшукали Елліота біля роздягальні та побажали щонайкращої гри. Він сухо подякував, відчуваючи, що знову тягне курити. Майкл сповістив, що приїхали Петер з Марією та Віктор з Лорейн. Елліот розсердився, бо перспектива бачити її на власному матчі геть не радувала. Елліот не відчував до батькової подружки нічого, окрім ненависті та ще краплі презирства. Майкл попросив не нервувати і повідомив, що сказав йому лише тому, що не хотів, аби під час гри для нього те стало неприємним сюрпризом. Презирливо скривившись в знак подяки, Елліот натягнув свого шолома та пішов до тренера, котрий збирав їх у роздягальні.

Майкл та Катажина повернулися на стадіон та присіли на місця для вболівальників, котрі зайняла для них Марія.

— А ще вільне місце знайдеться?

Почувся знайомий голос і Катажина з радісною усмішкою озирнулася:

— Ти прийшла?!

Джессіка присіла поряд з Майклом і кивнула Катажині, котра сиділа з іншого боку від нього:

— Гра століття! Так її охарактеризували хлопці зі спортивного комітету. Я не могла таке пропустити.

Майкл всміхнувся.

— А сьогодні буде гаряче, — Джессіка кивнула їм на пітчера, котрий стояв біля тренера гостьової команди.

Майкл напружився одразу впізнаючи хлопця, з котрим Елліот вже мав сутичку два роки тому, на тому самому бейсбольному майданчику.

— Може вони не пам’ятають один одного? — з надією запитала Катажина.

— О, так! — Майкл стиснув кулаки, спостерігаючи за тим, як Елліот та хлопець обмінялися нищівними поглядами. — Здається, сьогодні точно щось буде.

— Майку? — Катажина стиснула його руку.

— А може й омине, — він кинув короткий погляд на Джессіку.

Обоє зрозуміли, як непереконливо прозвучали ті його слова.

Іннінг почався легко й доволі передбачувано. Проте міська команда приїхала все ж вирвати свою перемогу і заради неї готова була йти на все, але й домашня команда прагнула того ж.

Почалося з того, що намагаючись здобути перший ран, один з гравців гостьової команди гепнувся просто перед Елліотом, навмисне загортаючи ногою пісок і сипнув ним просто тому в обличчя. Елліот хитнувся до нього, струшуючи з себе пісок, але зупинився до того, як до них підбіг ампайр. Гра продовжилася, а з її продовженням почало зростати напруження.

Коли на позицію став пітчер гостьової команди, Елліот зрозумів, що між ними продовжується бій, початий два роки тому. Подавши м’яч, хлопець затамувавши подих дивився на те, як Елліот готується відбити його, але раптом підморгнув своєму кетчеру. Хлопчина, котрий сидів навпочіпки, стискаючи шкіряну рукавицю, непомітно потягнув за шнурок кеда Елліота, розв’язуючи його. Скосивши погляд на дії кетчера, Елліот промахнувся та не відбив м’яч. То був його перший страйк.

— Ти якого біса робиш? — Елліот підступив до нього.

— Беннер, ти чого? — невинно закліпав віями кетчер.

— Беннер, зав’яжи шнурок. Перший страйк ти вже маєш, ще два і займеш місце на лаві запасних, — закричав розлючено тренер Роу.

Елліот присів, зав’язуючи свого шнурка, і з під лоба поглянув на самовдоволеного пітчера.

Тренери домовилися, що гратимуть лише сім іннінгів замість звичних дев’яти і саме сьомий принесе перемогу одній з команд. Гра продовжувалася і команди йшли майже один в один, проте сьомий іннінг таки став вирішальним.