Розділ 60

— Чому вони так довго? — запитав Чад, підпираючи обличчя долонями. — Ходімо за ними! Я їсти хочу.

— Ні, — Елліот раптом знервовано стис його плече, посадовивши назад на плед. — Вони…скоро повернуться. До будиночку йти ж не п’ять хвилин.

— Так, Чад, — підтримала Елліота Джессіка, усміхаючись. — Вони вже скоро повернуться. Сходи, будь-ласка, до палатки, та принеси звідти ще один плед, бо щось мені прохолодно.

— Гаразд, — Чад якось підозріло поглянув на неї. — А де той плед?

— Не пам’ятаю, — винувато стиснула плечима Джессіка. — Пошукай, котику.

— Припини називати мене котиком, — вдавано насупився Чад.

— Але ж тут, окрім Ела, нікого нема, — засміялася Джессіка.

— Ще не вистачало, щоб тут хтось був, — Чад запхав до рота один з крекерів та пішов в бік палаток.

Усмішка сповзла з вуст Джессіки і вона поглянула на дещо розгублене обличчя Елліота:

— Думаєш, щось сталося?

— Дивлячись, що саме ти розумієш під «щось сталося», — відповів Елліот, присідаючи на плед, де сидів Чад.

— Певне те, що й ти, — Джессіка присіла поряд. — Гадаєш, вони…

— Ні, — Елліот хитнув головою. — Майкл на таке не піде. Тобто рано чи пізно піде звісно, але він занадто виважений, продуманий та відповідальний. Він підготує для Кат романтичний вечір зі свічками та шоколадом і вибере найромантичніше місце, котре тільки зможе знайти. І це точно буде не наш старий лісовий будиночок.

— Ти хвилюєшся за неї? — запитала співчутливо Джессіка.

— Вона була моєю першою дівчиною і вона дуже дорога мені, я не можу не хвилюватися. Проте з нею мій до біса правильний та розсудливий старший брат, тому хвилюватися причин нема, — відповів Елліот, обдаровуючи її усмішкою, а тоді простягнув руку.

Джессіка покірно вклала в його долоню свою:

— Ел, я спитаю тебе, а ти відповіси мені чесно, гаразд?

— Я завжди чесний з тобою і ти це знаєш, — відповів він. — Питай!

— Ти ще відчуваєш до Кат те, що відчував колись? —Джессіці аж подих перехопило від того питання.

— Ні, — впевнено й без роздумів відповів він. — Кат для мене наче молодша сестра, лише братні почуття я до неї й маю.

Джессіка міцно стиснула його долоню, вдивляючись у яскраве полум’я багаття, і більше не промовила й слова.

Ліс притих, а тоді миттєво зашумів, потривожений вітром. Вдалині почувся перший удар грому і небо раптово прорізали біляві нитки блискавки, а тоді знову ударив грім.

— Ви бачили? Гроза! — закричав Чад, підбігаючи до них. — Гроза буде!

— Здається, сірники нам вже не знадобляться, — Елліот напружено поглянув у бік лісового будиночку, але навіть чогось схожого на промінь від ліхтарика не помітив.

Майкл дивився на Катажину геть розгублено, не знаючи, що їй сказати. Розумів, що вся провина за те, що сталося, цілком і повністю лежала на ньому, проте виправляти щось було пізно.

— Майку, як же це так? — повними сліз очима вона нарешті поглянула на нього.

Майкл нервово ковтнув, обережно торкаючись її руки, що лежала на пледі поряд з його рукою. Вона ледь відчутно стиснула кінчики його пальців і то вже було добрим знаком.

— Тепер я… Тепер ти… — Катажина спробувала заспокоїти власний голос.

— Я тебе кохаю, — раптом тихо промовив він, теж не відчуваючи, що ручка потаємних дверцят боляче вп’ялася в спину. Він заплющив очі, але його пальці легенько погладжували подушечки її пальців. — Я так давно кохаю тебе, Кат! Напевно з тієї миті, коли ти героїчно стирала своїм шарфиком кров з мого обличчя після бійки з Фареллом.

— Три роки… Це було три роки тому, — промовила вона, розсіяно блукаючи поглядом по протилежній стіні горища.

— Я не помітив, як промайнули ці роки. Я нічого не помічав окрім тебе. Ти навіть не уявляєш, наскільки вимріяна мною, — вуст Майкла торкнулася легка, ледь помітна усмішка.

— Ти знаєш про мої почуття до тебе вже давно. З тих пір нічого не змінилося, — зізналася вона. — Хоча ні! Змінилося! З кожним днем ті почуття стають глибшими й набувають нового змісту.

Майкл повернув голову, шукаючи її погляд:

— Я ніколи не забуду цей вечір, бо як і ти, він був мною вимріяний. Цей вечір назавжди залишиться особливим, бо то була ти, Катажино. Розумієш?

— А я завжди знала, що це мав бути тільки ти, — ледь чутно відповіла вона.

Майкл пригорнув її до себе і ніжно поцілував у скроню.

— Нам треба йти, бо вони кинуться на пошуки, — Катажина підвелася на коліна, тремтячими пальцями зав’язуючи блузу.

Майкл спустився вниз, даючи їй хвилину, щоб привести себе до ладу. Його все ще лихоманило, коліна підгиналися, а серце калатало мов навіжене, проте мозок вже працював ясно та чітко, віддаючи потрібні команди.

Коли вони вийшли на ганок, у світлі дверних ліхтарів Майкл помітив дві темних плямки на її спідниці. В горлі раптово пересохло і чергова льодяна хвиля усвідомлення того, що сталося, накрила його.

Майкл втягнув в себе побільше повітря та намагаючись приховати острах в голосі, здавлено промовив:

— У тебе кров.

Катажина миттєво повернулася до нього, червоніючи до кінчиків волосся.

— Це… Це ж нормально. Так має бути?! — намагався підібрати слова він.

— Так. Здається. Напевно. Мабуть, — Катажина закусила нижню губу. — Як же я тепер повернуся?

— Зачекай, — Майкл пішов назад до будиночку і за хвилину повернувся, стискаючи в руках свою стару джинсову куртку.

Не кажучи більше й слова, накинув її на спідничку, зав’язуючи рукава у вузол на тоненькій талії. Катажина опустила голову і Майклу здалося, що вона от-от знову розплачеться. Він пригорнув її до себе, покривши поцілунками щоки та чоло. На мить вона прихилилася до нього, міцно обіймаючи за пояс, і одразу ж відпустила.

Небо на заході спалахнуло потужною блискавкою, а тоді вони почули гучний удар грому.

— Треба поспішати! Здається буде гроза, — Майкл стиснув її руку.