Епілог

До лісового будиночку вирішили поїхати на вихідні. Лише у трьох. Сказали Віктору, що хочуть нарешті там прибрати та трохи віддатися спогадам про щасливе дитинство. Додали, що планують перетворити його на таку собі літню резиденцію для відпочинку. Віктор не став проти, жодним словом чи поглядом не показав своє невдоволення і хлопці  зрозуміли, що він здався.

Всю суботу відчайдушно працювали, доводячи будинок і подвір’я біля нього до того вигляду, котрий вони мали за життя Кенто. В кінці дня своєю робою залишилися справді задоволеними.

Пізно ввечері стомлений Майкл присів на лаву біля широкого столу, де знову виднілися квіти в горщиках. Слабкі, кволі та невпевнені, але врятовані від бур’янів, вони обіцяли ще здивувати своїм цвітом та пахощами в найближчому майбутньому.

— Гадаю, вони виживуть, — усміхнувся Елліот, присідаючи поряд з ним та дивлячись на те, як весело в’ється дим з димоходу.

— Що це? — спитав здивовано Майкл.

— Чад готує на дідусевій плиті його улюблений рис з овочами. Навіть отой старий чавунний чайник відшліфував до блиску і кип’ятить у ньому воду для чаю, — переповів Елліот.

— Тут так добре, — Майкл втягнув повітря на повні груди. — Нехай дідуся вже й нема, але тут все ще добре та затишно.

— Я знаю. Мені здається, Майку, що такий стан нашої душі буде завжди, коли ми приїжджатимемо сюди. Неважливо, по скільки нам стукне років, — задумливо промовив Елліот.

Декілька хвилин вони думали кожен про своє, згадували кожен своє і водночас їхнє спільне, а тоді Майкл сказав:

— Я залишаюсь у школі. Закінчу дванадцятий клас і таки вступлю на факультет психології.

—Не баскетбол, не кулінарія, а саме психологія?! — усміхнувся Елліот. — А я теж вирішив, що в світ за очі втікати не буду. Хочу потрапити у великий бейсбол і я це зроблю!

— Я тобою пишаюсь! — кивнув Майкл, а тоді засміявся. — А кулінарія, можливо, то все ж таки Чадове.

— Ти збрехав йому, — раптом промовив Елліот.

Майкл одразу ж зрозумів, про що Елліот каже і безтурботна усмішка сповзла з красивого обличчя:

— Ти чув нашу розмову?

— Так. Не підслуховував, але почув. Ви з Кат…

Майкл сумно кивнув.

— Картаєш себе? — Елліот опустив погляд собі під ноги. — Не варто! Отже так мало статися, отже вже настав той час, про котрий говорив батько.

Майкл раптом сумно усміхнувся:

— Хто у нас старший і хто має роздавати поради?

— А я завжди казав, що хоча ти й ідеальний у всьому до нудоти, у справах сердечних геть нічого не тямиш, — підтримав той сміх Елліот, а потім серйозно запитав. — У вас з нею все добре? Вона в порядку?

Майкл кивнув:

— А у вас з Джесс?

— Теж, — задоволена усмішка торкнулася вуст Елліота.

— Гайда вечеряти! — долинув голос Чада з веранди. — Швиденько, хлопчики, швиденько!

Сміючись Майкл та Елліот рушили до будинку, весело штовхаючи один одного, наче в дитинстві.

На світанку туманного недільного дня хлопці стояли на галявині, де завжди займалися з Кенто. Кожен повторював рухи, що слугували розминкою багато років, спрямовуючи свій погляд до гори, котру не змовляючись прозвали Дідусевою.

Кожному з них здавалося, що бачать на вершині тієї гори рідний силует у капелюсі та з тростиною в руці і він з теплою усмішкою спостерігає за ними. Кожен хотів показати, що їхнє навчання не минуло дарма, що воно залишиться з ними назавжди й ніколи не буде забуте.

Кожен з хлопців знав, що час невблаганно йде вперед. Їх чекало доросле життя і дорослі проблеми, які не міг вирішити за них ніхто. Вони знали, що життєві стежки розійдуться і завжди поряд бути не вийде, але кожен був впевнений в тому, що де б він не був і що б не робив, прийде на допомогу брату, ніколи не покине того в біді.

Для Чада все лише починалося, але Елліот та Майкл знали, що будуть поряд. Принаймні ще рік.

Рішення щодо будиночку, котрий перетворився на колиску особливих: найдобріших, найтепліших та найсолодших спогадів, було одностайне. Як далеко б їх не закинула доля, вони обов’язково приїжджатимуть до нього і підтримуватимуть у тому стані, в якому він був зараз — в якому був за життя Кенто.

— Твої брати в надійних руках, мій хлопчику, але чи в надійних руках ти? — колись запитав Кенто.

Майкл з усмішкою поглянув на Елліота та Чада, котрі ідеально відточеними рухами зміцнювали тіло, а разом з ним і душу: спокійні, розслаблені, умиротворені та заглиблені в себе.

Тоді він не знав, що відповісти на дідусеве питання, але тепер точно знав на нього відповідь.

Майкл знову сконцентрував свій погляд на уявному силуеті на вершині гори. З впевненістю міг пообіцяти, що у них все буде так, як Кенто і хотів: вони збережуть лісовий будиночок, вони не покинуть тренування, вони ніколи не забудуть його і найголовніше, залишаться підтримкою та опорою один для одного назавжди…

Моя глибока данина найкращому часові, в котрому все було так легко, так весело і так яскраво.

Людям, котрі були тоді, бо нікого більш щирого, більш відданого та більш справжнього тепер не зустріти.

Декого вже на жаль немає серед живих, але у спогадах ви назавжди поряд, назавжди там, де сяє стробоскоп, крутиться касетник, вдесяте лунає «та сама» пісня і чути наш чистий щасливий сміх.

Я пам’ятаю!

2020 р.

Сподобалася книга?
Подаруй зірочку, поділися враженнями, підпишись — порадуй автора:)