Майже принцеса, або Наречена з примусу

Глава 5. Остаточне рішення

Покидала покої в геть розгубленому стані, а ввечері попросила не нести мені провізію. Шматок в горло не полізе... Зайняла крісло в кутку спальні, забралася в нього з ногами, сперлася лобом до колін і важко зітхала. Що робити? Як бути? Не можна ж дозволити зруйнувати собі долю лише тому, що імператриця завоювала моє серце. Вона дуже хороша. Але я — не її донька. Я — наречена іншого чоловіка... Сиділа й зітхала, аж поки не прозітхала прихід нареченого. Того, що новий.

— Бунтуєш? — м'яко спитав він, присівши поруч з моїм кріслом. Га? Що? Як я могла не помітити його прихід? Хотіла піднятися, щоб присісти в кніксені, та він не дозволив.

— Ммм? — красномовно спитала я. Ентоні всміхнувся.

— Оголосила голодування мені на зло, щоб знав, як красти чужих дівчат? — ой, він такий милий. Не могла не всміхнутися.

— Вам це пішло б на користь, щоб знали наступного разу...

— На щастя, наступного разу не буде, Астрід. Мені тебе однієї цілком вистачить, — весело відгукнувся принц.

— Ви мене переоцінюєте.

— Боюся, я тебе недооцінюю, — парирував. — Так що голодування в виховних цілях можна завершити.

— Я не голодую в виховних цілях вам на зло, — заперечила стиха. — Просто наїлася разом з імператрицею і принцесами годину тому... чи може дві...

— Вже познайомилася з нашими першими леді?

— Мала честь...

— І як знайомство? — здалося, він запитував не просто так.

— Її Величність веліла мене звати її мамою. А принцеса Адріана сказала, що буде першою, хто привітає вас з перемогою, чого чекає від мене, якщо переможе принц Даріан. Пропонувала дружбу і сестринство...

— І ти повірила їй? — знову всміхнувся юнак.

— Якщо чесно, ні, — зізналася, не бачивши сенсу приховувати правду.

— Молодець. Я радий чути, що ти покорила маму і розгледіла нещирість в Адріані. Вона з тих людей, що в очі лисицею, поза очі вовчицею. Будь з нею милою, але не вір жодному слову.

Я коротко кивнула. Мені й самій так здалося.

— Знаєш, Астрід, я можу тебе зрозуміти, але мені дещо неприємно бачити, як ти побиваєшся через те, що стала моєю нареченою... У мене ж ніби немає хвоста і не ростуть роги... — от же жартівник. Це він в матір свою, певно. Імператриця нас теж веселила увесь день.

— Ростуть, — всміхнулася я, пальцями зобразивши на голові корону. Юнак граційно вигнув брову знаком запитання:

— Це недолік?

— Вам видніше, — парирувала я. Тепер усміхався він, але якось задумливо.

— Ти можеш казати мені «ти» і звертатись на ім'я, коли ми наодинці. І забудь про реверанси та поклони. Через місяць ти станеш моєю дружиною і я хочу, щоб ми зблизилися за час, що в нас є, пізнали одне одного краще. Мені цікаво познайомитися з тобою, Астрід Ванесса. Я мрію бути тим, кому ти довірятимеш більше, ніж собі, до кого завжди приходитимеш в рази небезпеки і просто тоді, коли захочеш поговорити. Так, у мене мало часу зараз, а після коронації його стане ще менше, але я знайду для тебе кілька хвилин завжди, знай це. Розкажи мені, що тебе турбує так зараз, що ти сидиш, схиливши голову на коліна і ледь не плачеш?

Небеса, це не палац, а медовий пундик! Всі такі хороші, хоч до рани прикладай! На словах! Але це не скасовує того, що я стала рабинею чужої волі на справі!

— Я хотіла навідати батьків, але мені сказали, що я не можу покидати палац без дозволу. Не знала, що я стала полонянкою... — що ж, може це мій шанс?

— Я чув про інцидент біля воріт. Ці правила заради безпеки, ти не полонянка... — м'якість тембру змінилася сталевістю.

— Але без дозволу не можу побачитися з сім'єю навіть! — заперечила я.

— Ви бачилися зранку. Вони можуть навідати тебе, коли забажаєш...

— Я хотіла взяти свої речі...

— В тебе будуть нові.

— Не хочу нові. Там є те, з чим я ніколи не розлучаюся! Це важливо! Я не планувала, що з балу при дворі мене вже не відпустять, інакше спускалася б вчора в Тронну залу зі скринею в руках, — гмикнула й ображено відвернулася. Ентоні зітхнув.

— Слуги все привезуть тобі...

— Вони не стануть перебирати мої особисті речі! Навіть матір не торкається їх...

Принц зітхнув ще раз. Важко і глибоко.

— Добре... Ти поїдеш завтра в Ернестайн після сніданку. До вечора повернешся! І з тобою будуть охоронці. Іде?

— Іде, — всміхнулася я, радіючи з перемоги. А коли чоловік, певно, втомившись від моєї спільноти, гордо піднявся на ноги й, побажавши доброї ночі, зібрався покидати мене... тобто покої (хоч я не відмовилася б і від того, щоб він покинув саме мене), кинула йому в спину:

— Дякую! Я цього не забуду!

Кивнувши мені, він пішов, не знаючи, що я щойно з ним попрощалася. Річарде, чекай! Я йду...

Та перш ніж, кудись йти, мені належало пережити цю ніч і завтра зранку — сніданок з членами династії.

Що все буде не так легко й весело, як хотілося б, я зрозуміла тоді, коли пів ночі минуло в безтолкових спробах заснути. Якщо вчора свідомість вимкнулася, дозволяючи мені поринути в сон раніше, ніж голова торкнулася подушки, то сьогодні думки роїлися, мов бджоли, не даючи мені спокою. Ех, як важко бути хорошою людиною! Обманювати принца і імператрицю було соромно, але ж що робити? Прокляну жадібного діда! А якщо буду змушена таки стати дружиною Ентоні, присягаюся собі, що не дозволю герцогу та герцогині отримати від цього хоч якісь блага! Ясно ж, що вони думали не про мене, коли влаштовували пастку! Очі б мої на них не дивилися!

Під ранок провалилася в тривожний сон, та не на довго. Уна розбудила мене.

— Ваша Світлосте, час збиратися до сніданку. Його Величність не терпить запізнень... Я приготувала ванну...

О-о-ох! Як я «люблю» цей палац і всіх його мешканців!

Напевно, принцесі належить по статусу прокидатися прекрасною і милою, але я ще не принцеса. Тож сьогодні була злою і втомленою.

Служниця підібрала мені сукню з рожевого атласу, поверх обшитого чорною мережкою. Підібрала волосся в високу зачіску й увінчала її об'ємною гравюрою. Ще ніколи я не була так схожою на справжню принцесу.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше