4

– Щось не так – запитав він, заходячи на кухню, де його кохана накривала на стіл.

– З мамою посварилась – відповіла вона з сумом в голосі.

– Знов? – з усмішкою, спокійно перепитав він – навіщо – ніби ненароком уточняючи, тут же запитав він, з таким виглядом, ніби сам факт сварки уже був геть недоречним, чого б вона там не стосувалась і з якої причини не відбулась.

– Не розумію, ми ніби близькі, рідні люди, але так часто не розуміємо один одну, навіть в самому простому, що починаємо сваритись через якійсь настільки незначні дурниці. Чому це так? З тобою ніколи такого не має, хоча здавалось би, має бути навпаки – ти ж мені, фактично чужа людина.

– Ну дякую – із посмішкою відреагував він на оте її – "фактично чужа людина".

– Та я не це мала на увазі – засмучено, ніби вибачаючись, почала вона виправляти свою обмовку.

– Так, я знаю, – перебив він, як ніхто розуміючи кохану, – розумієш, – почав він повільно, намагаючись пояснити своє бачення ситуації з батьками – таке дуже часто трапляється, навіть в тих сім'ях, які без перебільшення можна назвати благополучними. У мене таке саме буває і то доволі часто і причина, на мій погляд тут саме у відсутності любові. Так не дивуйся. Ти сказала що я – чужа для тебе людина, насправді то так і є, ніколи не влаштовую тобі тих скандалів, на кшталт як то робить твоя кохана, рідненька мамуся. Все просто я тебе люблю, саме тому, будучи по суті чужим, ставлюсь до тебе набагато краще, а ніж рідна тобі матуся, принаймні ти сама так сказала. Саме тому, що просто люблю, а вона, крім того, ще й, з дитинства звикла тебе виховувати. Це не означає, що вона тебе не любить, але її любов, з часом, відійшла на друге місце, вступившись от тому, чи то материнському обов'язку, чи вже навіть звичайнісінькій звичці, яка з того обов'язку з часом трансформувалась у постійно триваючий виховний процес, аби врешті виховати з тебе "справжню" людину, ну щоб і тобі то було на користь і їй за тебе не було перед людьми соромно, а іноді навіть друге для них, батьків, стає важливішим за саму любов. Так, виховання потрібно – з цим ніхто не сперечається, тому й всі так живуть, намагаючись виховувати дітей своїх і по іншому не зможуть жити, але тут є дуже важлива штуку – пам'ятати, а краще відчувати, що любов, якщо вона справжня, а не показна, не на словах, не терпить насилля і якщо ти постійно на дитину тиснеш, скільки б їй не було років, бо для матері й сорокарічний хлопака лишається – дитиною, то там, або геть не лишилось любові, або ж її надто мало і чим більше той тиск, тим насправді менше любові. Тут дуже важливо саме виховувати, а не тиснути, не насаджувати дитині, особливо дорослій, свої думки свій образ мислення, але не багато батьків на те здатні – він по дружньому всміхнувся їй.

Вона мовчала, намагаючись переварити почуте. Напевно їй було не те що неприємно, а просто важко прийняти навіть саму думку, що її мати може її, свою доньку, не любити. Якось то не лізло в голову, точніше лізти то лізло, але серце надто противилось тому лазінню, аби прийняти та змиритись з цією, такою важкою та неприємною для неї думкою.

– І що з цим робити? – запитала вона чоловіка, з відвертою наївністю дитини, вже звикнувши довіряти йому у всьому, безмежно вірячи кожному його слову, що було набагато більше, та що там – то було просто незрівнянно більше, а ніж довіра до батьківських слів, які її виховали та виростили, до їх постійних повчань, які чула від них з дитинства, можливо саме тому, що він ніколи не тиснув на неї. Навіть не домагався її згоди на почуте від нього. Він просто говорив їй, а чи вона то сприйме чи ні, то вже було її невід'ємне право, на яке він ніколи жодним чином не зазіхав.

Він обняв її за плечі і легенько поцілував в тім'ячко: "Любити" – спокійно відповів він.

– Як? Якщо вони порою бувають нестерпні. От так би розвернулась і пішла геть від них, аби не бачити – нехай самі живуть і повчають один одного, якщо не можуть без цього.

– Любов то насправді дуже дивне явище. Вона жива і, як і все живе, на цій землі, існує і розвивається по звичним для нас та всім відомим законам. От подиви на тіло. Якщо його не тренувати воно починає дряхліти, а якщо якийсь м'яз залишити в повному спокої він взагалі атрофується, тобто вмирає. Такі закони життя – все потребує руху. Ти ж чула – рух то життя, але шо таке рух – то постійне подолання супротиву, в найкращому випадку, лише сили тяжіння, яка існує поза нашого усвідомлення та бажання. Так і любов вона живе та кріпне лише тоді коли натикається на супротив, а супротивом для неї є її протилежність, тобто – нелюбов. Це так просто. Отже якщо ти любитимеш будь кого, не зважаючи на всі неподобства з їх боку то тоді то буде справжня любов, якщо ж, лише тих хто тебе гладить по головці і ніколи тобі не зробив нічого поганого, то буде щось геть інше.

– А що то тоді? Ти ж теж гладиш мене.

– Зі мною то інше. Люди часто за любов'ю приховують свою особисту користь, або навіть банальне плекання свого егоїзму, я ж люблю безкорисно, тому що люблю, навіть не знаю чому. Напевно це і є головним мірилом – поки ти любиш не розуміючи чому – то й є справжня любов. Якщо ж, у твоєї любові з'являються причини, ну там, люблю її – за гарне обличчя, за прекрасну фігуру чи там, за пухкі груди, тоді все йде не туди, а в нас же, доволі часто взагалі люблять – за квартиру, машину, зарплату, але все це називають, – за його, чоловічий характер та ділові якості))). Тобто, якщо він не несе тобі грошей в сім'ю і машина у вас гірша аніж в сусіда, то тоді й якості у нього не ті, і характер не той, аби любити його от так по справжньому, до одурі, але ж то таке у нас сплош і рядом, саме от така любов, чи то його характера, чи то його машини, чи точніше його характера, який дає тобі можливість отримувати для себе певні матеріальні блага. Але любов не матеріальна. Десь так – подумай над тим і ситуація з батьками, дуже близька до того – сказав він їй, подаючи канапку, яку зробив поки розмірковував про любов, ту неймовірну любов яку відчував до неї постійно і всюди, де б не був і що б не робив…