Маленькі розповіді великого кохання

8

Сидячи за столом він дивився в горнятко кави, ніби намагаючись щось там розгледіти, але йому, чомусь то не вдавалось.

Вона стояла біля вікна, спиною до нього і так само щось розглядала попереду себе, зупинивши погляд на тисячі маленьких вогників, які мов ті веселі мурахи розбіглись по нічному місту і тішились якоюсь своєю грою, постійно перекидаючи поміж себе вогні, від чого місто постійно меркотіло, мов живе.

– Дивна людина – думав він – каже одне, думає про щось інше, а робить взагалі – третє.

Такі думки вже далеко не вперше, за цей останній місяць, виникали в його голові, важким тягарем лягаючи йому на скроню, тиснули його макітру, викликаючи нудний, неприємний біль на серці.

Він добре бачив, що їх стосунки зайшли в глухий кут і що найгірше, це трапилось настільки несподівано для нього, що він й досі, не лише не розумів, як то могло статись, але й головне, що сили впирався, не бажаючи в це повірити і прийняти, як дійсність. Ні як не хотів повірити в те, що все втрачено і його мрії побудувати щасливу сім'ю з цією дівчиною, кохати її і бути все життя поруч, на очах у нього, от як раз зараз й розвалились в дриск і що найгірше, виключно завдяки цій самій щасливій, чи може й не дуже, дівчині, – ну, якось так.

І саме через оту несподіванку, він й тягнув вже цілий місяць ці дурні, по іншому їх просто не назвеш стосунки, щосили намагаючись повернути все, як то було колись і іноді то йому навіть й вдавалось. В ці моменти вона, піддаючись його тиску, справді робилась дуже схожою на ту колишню. Схожою, але не нею, не тією коханою дівчинкою, коли вони жили лише один одним і кожну хвилину думали тільки один про одного, але потім, в ній щось немов зламалось – саме так вона йому й сказала.

– Чому ти тиснеш на мене? – то було настільки часте запитання, яке могло абсолютно несподівано для нього пролунати з її уст і то, ну просто на самому рівному місці – рівніше не буває, коли, як на нього, ні про який тиск взагалі не йшлось і не могло бути й мови, коли все було абсолютно нормально, тихо і спокійно, або – мені треба побути одній – казала вона йому, уїжджаючи до батьків і майже припиняючи з ним спілкування, а він не розумів, як? Як можна побути одному, якщо ти любиш іншого, бо ж коли любиш то живеш не собою, не своїми бажаннями а тією людиною яку любиш, принаймні для нього саме в цьому й була любов – жити іншою. Саме тому він і запитував її, аби поняти – ти мене любиш? – і тут починалось саме цікаве. Іноді вона слизько ковзаючись по своїм думкам, які і без того, не дуже чітко вміла формулювати і виказувати, уходила від прямої відповіді, іноді казала що – так! І що все життя буде любити, але зараз в неї важкий період і їй просто треба побути одній, або частенько траплялось от таке – я тобі передзвоню – казала вона, коли він, списавшись з нею, казав що хоче переговорити і, і – нічого. Жодного разу за цей довбаний місяць вона не дзвонила.

Для нього, як для людини військової це взагалі було щось з розряду неможливого і постійно викликало шок і справа навіть не в тім, що їх об'єднувало майже пів року сумісного життя, коли день в день, їхнє спілкування біло насичене лише любов'ю, яка була присутні в кожному їх реченні, в кожному слові. Та що там, вона була й в кожному погляді та навіть в кожному подиху. Вона, та любов, була всюди і нею пропахло все їх єство і саме тому зараз він й не уявляв, як то взагалі може бути по іншому, а от виявилось – може.

Він не міг зрозуміти, як можна навіть абсолютно незнайомій людині чи навіть тій, яку зневажаєш, пообіцяти подзвонити і не зробити цього. Це ж перш за все неповага до себе, коли ти не тримаєш свого слова, коли патякаєш мов баба і тут він осікся. Мов баба Рязанська – то мабуть не даремно так кажуть люди – подумав він – маючи на увазі саме от таке відношення до своїх слів, до обіцянок – легковажне і абсолютно безвідповідальне.

Так, то була ніби геть інша людина. Егоїстична, пуста і навіть брехлива і саме це й вбивало його найбільше.

Чим довше він боровся з нею намагаючись врятувати їх стосунки тим наполегливіше у нього складалось враження, що вона сама не розуміє чого хоче, а сказавши щось, ніби й не пам'ятає потім про що говорила, забуваючи за свої слова і з легкістю від них відмовляючись.

– Ніколи не думав що вона така – вперто крутилось в його голові. – Як же насправді важко розпізнати чужу душу, навіть в ніби то своїй людині – думав він, допиваючи каву – от думаєш, що знаєш людину, як облуплену і можеш навіть передбачити не лише її поведінку, а й, іноді прочитати думки, побачити слова і речення, ніби ви робитесь одним цілим і тут, в одну мить, все рушиться, все перевертається і ця людина стає геть іншою, чужою і навіть ворожою до тебе.

Замість відданості, любові і привітливості що були, ще нещодавно, до чого ти добряче звик і про які ти так сильно пам'ятаєш ніби то закарбувалось в твоїй пам'яті на все життя, ти водночас, постійно починаєш наражатись на її пусті, нікчемні і ні чим не обґрунтовані, безпідставні капризи, якийсь постійний дешевий обман, нехтування твоїм часом, почуттями, бажаннями та врешті й тобою і все це, абсолютно без будь яких видимих причин – саме цього, він й не міг досі зрозуміти і пояснити перш за все собі – чому? Чому то трапилось і невже це його коханнячко, ця квіточка його кохана, як він її частенько називав, в моменти душевної близькості, виявилась врешті ні якою не квіточкою і навіть не будячком засушеним, а просто занозою якоюсь в дупі – саме на цій думці він підняв очі, відірвавши їх від спорожнілого горняти і подивився на її кругленьку попку. Ту саму, яка йому так подобалась і яка так його тішила своїми округлими смачненькими формами. Зараз навіть вона була якась ніяка – нудно обвисаючи в самому низу спини, як кинута, нікому непотрібна стара, порвана торба.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше