Розділ 19. Не те, що здається

Купер втомлено гортав принесений матір'ю журнал і раз у раз поглядав у вікно, розташоване ліворуч від його кушетки. Перебувати в лікарні набридло, але він намагався заспокоїти нерви і свій запал. Дав собі слово змінитися і змінити ставлення до оточуючих його людей. Хотів зрозуміти нарешті хто друг, а хто ворог. Про стосунки з Черіл і думати не хотілося, а все те, що вони витворяли, здавалося тепер настільки огидним, що нудило лише при короткій згадці.

Залишався злощасний диск і Купер ще не знав, що з ним робити. Відкрити правду або знищити і назавжди поховати таємницю, котра зберігалася на ньому.

Куп зітхнув й опустив голову до нудного журналу. У двері палати тихенько постукали і він напружився. Елізабет ніколи не стукала та й лікар чи медсестри заходили без стуку. На відвідувачів не чекав і від думки, що за дверима Рік чи Черіл, Купер ковтнув, але опанував себе.

— Заходьте, — якомога спокійніше промовив.

Двері повільно відчинилися і на порозі з'явилася мініатюрна дівчинка з довгим світло-русявим волоссям, одягнена в білу блузу без рукавів та короткі світло-сірі джинсові шорти з масивним шкіряним ременем. Її права рука була забинтована майже до передпліччя і лежала в спеціальній фіксуючій сумці-підв'язці.

— Привіт, Куп. Я місіс Епплгейт випадково побачила у фойє і вона сказала, що ти тут, — прощебетала дівчина.

— Бонні? Привіт. А що з рукою? — Купер підвівся на кушетці і зацікавлено глянув на неї.

Бонні була дочкою шерифа Картера і вони навчалися в одній школі в Лейк-Пленсі. Бонні була молодша на два роки, їй нещодавно виповнилося сімнадцять, але виглядала старшою своїх років. Вони ніколи не бували в одних компаніях і їхні шляхи перетиналися лише на святах на кшталт дня міста в Лейк-Пленсі, коли Епплгейти зустрічалися з шерифом на гуляннях. Купер майже не знав її і ніколи не звертав уваги, але деякі з хлопців його компанії давно заглядалися на чарівну шерифову доньку. Щоправда саме через нього до Бонні ніхто не підступав навіть на гарматний постріл.

— Та так… Впала з яблуні і зламала руку, — відмахнулась Бонні. — Ти як? У Лейк-Пленсі всі гудуть, що тебе хтось побив.

— Так? Нащо ж це все? — зітхнув Купер. — Виходить, я вигадав цілу футбольну команду, котра напала на мене.

— Не бери в голову. Мало що доплетуть ті пліткарі, — Бонні озирнулася на всі боки.

— Сідай, якщо хочеш, — раптом зніяковівши запропонував Купер.

— Дякую. Складу тобі компанію, щоб не так нудно було, — мило всміхнулася Бонні. — Ми майже не знайомі, але наші батьки дружать і гадаю побалакати нам не завадить.

Купер відклав журнал і з усмішкою глянув на неї.

— Кажеш, як моя мама.

— Це добре чи погано? — Бонні кліпнула довгими віями і він відзначив при усмішці на її щоках милі ямочки.

— Це чудово, — відповів Купер.

— О! Кросворд! Давай разом? — Бонні простягла йому журнал. — Ти писатимеш. Моя права зараз недієздатна.

— Давай, — Купер з усмішкою глянув на неї спідлоба і взявся за перше запитання.

Його дивувало і забавляло, як Бонні морщила гарненький носик, коли він не знав відповіді на запитання, і як щиро раділа, коли її відповідь виявлялася вірною. До того часу, коли запитань, на які вони знали відповіді, не залишилося, Купер визнав, що Бонні ерудована набагато краще за нього і це було майже прикро. Вона ж запевнила, що знання можна підтягнути, аби було бажання. Купер погодився.

— А тобі вже можна виходити гуляти? — поцікавилася Бонні, поклавши журнал на тумбочку поруч з кушеткою, і підняла свої сірі очі на нього.

Купер зазначив, що в глибокому сірому кольорі були дивні зелені вкраплення, котрі робили очі своєї володарки незвичними, але дуже гарними.

— Та ніби як можна, — знизав плечима Купер. — А що?

— Після процедур можемо прогулятись. Я тут довше за тебе і знаю тутешні місця краще, — Бонні всміхнулася і підвелася з крісла.

— А давай! Покажеш, що тут цікавого, — погодився Купер.

— Домовилися. Піду вже, бо незабаром в мене огляд.

— Дякую за компанію, — Купер поглядом провів її до дверей і нарешті відкинувся на подушки.

Коли ліниве сонце почало повільно хилитися до заходу, у двері палати Купера знову несміливо постукали. Елізабет здивовано звела на нього очі.

— Заходьте, — Купер підвівся з кушетки і накинув легку спортивну куртку.

— Привіт, — Бонні просунула русяву голівку в дверний отвір. — Місіс Епплгейт. Вітання ще раз.

— Бонні, люба, заходь, — Елізабет привітно всміхнулася.

— Та ні. Ми… — вона зніяковіла й почервоніла.

— Ми домовилися погуляти територією лікарні, — продовжив фразу Купер.

— Чудова ідея. Сподіваюся, ти наглянеш за ним, люба. Я збираюся на ранчо. Куп твердить, що не маленький і мені тут нічого робити, — Елізабет засміялася.

— Не хвилюйтеся. Впораємось, — Бонні м'яко кивнула.

— Мамо, ми пройдемося трохи, — Купер зніяковіло стиснув плечима.

— Звичайно, — Елізабет схилилася над улюбленою книгою, поправляючи на переніссі акуратні окуляри.

Купер та Бонні повільно попрямували до ліфта і спустилися у фойє, а звідти вийшли на величезну лікарняну територію, що рясніла алеями.

— Ну, що сказав лікар? — спитав Купер, киваючи на її перебинтовану руку.

Бонні відмахнулася:

— Та нічого, все нормально. Кістки зростаються. А ти як?

— Якщо пощастить, на вихідних поїду додому. А тобі тут довго ще?

Вони не кваплячись йшли однією з порожніх алей, вкритою купою високих кедрів та дубів. Купер дивився навколо і його погляд раз у раз чіплявся за крадькома кинутий нна нього погляд Бонні.

Не витримавши він запитав:

— Що таке? Ти наче здивована чомусь?

— Мені не повірять подруги, — всміхнулася Бонні.

— Ти про що? — здивувався Купер.

— Про те, що така малолітка, як я, ось так гуляє з тобою і так невимушено спілкується, — спокійно відповіла вона.

Вони дійшли до невеликої лавочки, що затишно ховалася серед дерев, і Бонні кивнула: